В останню неділю вересня мешканці Ананьєва відзначають День міста. Як засвідчують документи, цьогоріч йому сповнюється 265. Здається, й небагато, але скільки всього відбулося на його теренах! З любов’ю і щемом завжди думаю про це. Бо для кожного з нас край, у якому живемо, — особливий: тут коріння нашого роду, тут своїм народженням ми продовжили цей рід…

Пам’ятаю, як на початку 1960-х ми, учні-краєзнавці місцевих шкіл, знайшли поблизу Ананьєва якісь давні черепки. Нашою знахідкою зацікавилися вчені Одеського університету, які віднесли її до часів Трипільської культури. Так ми дізналися, що вже із IV ст. до н. е. на Тилі-гулі, поблизу місця, де зараз стоїть Ананьїв з прилеглими до нього дільницями, ймовірно, існувало поселення людей, чиїм основним заняттям було скотарство та землеробство, які, в свою чергу, дали поштовх розвитку гончарства, прядіння, ткацтва, ще донедавна присутніх у побуті як ананьївців, так і мешканців довколишніх сіл. Завжди радісно відчувати, що твоє місто має давнє коріння, яке міцно тримається глибини століть, а то й тисячоліть.

А якось ранньою весною наприкінці тих же 1960-х в Ананьєві з’явилися справжні геологи. І яким було подивування тутеш-нього люду, коли через кілька місяців їхньої роботи тоді головна союзна газета «Правда» надрукувала статтю, де йшлося, що у зразках ґрунту, взятих в Ананьєві, виявлені сліди життєдіяльності бактерій, що виробляють залізо, а вік тих бактерій — 3,3 мільярда років! Ця інформація стала сенсацією у науковому світі, бо подібні структури були знайдені лише у Центральній Австралії й вік тих, австралійських, визначили у 2,8 мільярда років. Ми пишалися цією першістю, адже не так часто дізнаєшся, що саме з твого рідного краю, а не з далекої Австралії, відтепер учені світу вестимуть відлік життя на Землі. На наших притилігульських землях геологічних чи археологічних робіт такого масштабу ніколи не велося (в усякому разі наукових нотаток про це ніхто не залишив), тож безумовним відкриттям для мене стала прочитана у старій газеті «Ізвестия Ананьевского уездного земства» (число 46 від 26 листопада 1914 року) інформація «Розкопки в Херсоні»: «Було проведено розкопки в Голій Пристані Дніпровського повіту 25 учнями експедиції, організованої хранителем музею Горшкевичем. Членами експедиції були священик і два любителі. За 4 дні розкопано 350 кв. саженів. Знайдено поховання покійників, поруч тільки черепи з отворами на правій скроні, ємності, виготовлені без допомоги гончарного верстата, посуд, кістки тварин. Захоронення зроблені задовго до Різдва Христового. Пора б і нам в Ананьєві провести подібні розкопки».

Я цитую це коротеньке повідомлення не випадково. По-перше, мене тоді, при першому його прочитанні, вразив час публікації інформації, бо ж ішла Перша світова війна. По-друге, сам склад експедиції: хранитель музею Горшкевич, учні, священник і ті двоє «любителів», які знайшли можливим у воєнний час займатися з дітьми історичним краєзнавством. Безумовно, центральною фігурою у цій експедиції був православний священник. І те, що саме він зцементував склад тієї експедиції, дуже й дуже важливо не тільки для тієї пори, а й є актуальним та бажаним і сьогодні.

По-третє, анонімний автор кореспонденції (скоріш за все, працівник газети) був безумовним патріотом, який мав мужність стати під час війни на захист пошуку історичних відомостей про рідний край. Тому оте «пора б і нам в Ананьєві провести подібні розкопки» по-стійно звучить для мене як наказ діяти, шукати, копати, робити що завгодно, аби минувшина рідного краю доповнювалася новими й новими фактами та спостереженнями. І цьому є прекрасний приклад.

Ім’я Федора Вовка — відомого українського вченого-антрополога, для нас, жителів Одещини, а поготів — Ананьївщини, має особливе значення. Не лише тому, що цей великий вчений гостював у Перешорах, родовому маєтку Чикаленків. А й тому, що Федір Кіндратович разом з Левком Чикаленком, сином Євгена Харлампійовича, здійснили перші на землях Ананьївського повіту наукові археологічні розкопки, відшукавши сліди перебування тут доісторичної людини. Вплив наукових праць Ф. Вовка на студента Л. Чикаленка був настільки великим, що той назавжди вирішив поєднати свою долю з археологією, аби спеціалізуватися в цій галузі історичної науки в самого професора. З благословення свого вчителя Левко проводив і самостійні археологічні дослідження у рідних йому Перешорах.

Якось у жовтні 1911 року старий професор навідався до свого учня, щоб разом попрацювати на перешорських землях, допомогти йому класифікувати зроблені ним у своєму селі знахідки. Разом вони знайшли до півтора десятка доісторичних кістяків, а при них — кілька горщиків. Можливо, для відомого професора ті знахідки не були сенсаційними й не додавали йому наукової слави, але знаменним було саме ставлення вченого до історії України, до кожного її куточка як складової великого цілого. У своєму учневі він бачив такого ж пристрасного патріота, яким був і сам, чия праця завжди служила рідній Україні.

Молодий Левко Чикаленко обожнював наставника і йшов за ним без сумнівів та вагань. А Федір Кіндратович робив усе, щоб мрії юнака збулися. «Вовк певний був, — писав Є. Чикаленко, — що підготує Левка на свою кафедру антропології та етнографії. Він казав, що вже підготував двох хлопців, але вони тільки на прізвища українці і для української науки нічого робити не будуть, а з Левка він сподівається вченого, що буде корисним для України».

Опікуючись професійним зростанням своїх учнів, професор розумів, що в майбутньому Україні потрібні будуть не просто вчені, а вчені-патріоти, які гідно представлятимуть українську науку на світовому рівні не тільки своїми відкриттями, а й рідною мовою.

Відчуваючи наближення смер-ті, Федір Кіндратович зібрав усі свої архіви й безцінні книги і вирушив із Петербурга, де працював останні роки, в рідну Україну...

І той коротенький час, який прожила ця видатна людина на землях Ананьївського повіту, є однією з найзначніших сторінок історії українства нашого краю. Завдяки відомому вченому Левко Чикаленко став першим ученим-археологом серед наших земляків, який розпочав наукову кар’єру на теренах свого рідного краю, про що написав у спогадах «Подорож з професором Хв. Вовком на Волині» (1955).

…У краєзнавчих турботах та буднях спливав час. Набутий досвід змушував критичніше дивитися на історію Ананьєва. З публікацією нових розвідок-досліджень мінялася і світоглядна позиція багатьох мешканців міста на його минуле. Особливо відчув це після чергової мандрівки річищем Тилігулу. Тоді я впіймав себе на думці, що ананьївці від народження і до свого смерку невибагливо послуговуються лише однією легендою про потонуле у річці турецьке судно із золотом на борту.

У дитячі роки я щиро вірив у цю легенду. Не раз, продряпуючись з однолітками рогозовими та осоковими нетрями річки, ми мріяли, як змінилося б наше життя, якби натрапили на той скарб. І тільки ставши дорослим, довідався, що подібну легенду розповідають не тільки на берегах Тилігулу, а й Чичиклії, Інгульця, сусіднього Куяльнику та інших степових річок, назви яких несуть у собі відгомін татарських часів. І зрозумів, чому легендарний скарб був облямований таємничою турецькою атрибутикою, в якій превалювало не стільки бажання дізнатися про історію краю, як мрія про швидке і несподіване збагачення, подібно до Тома Сойєра із Геком Фіном або Джима Хокінса з «Острова скарбів».

Так у літеплі щиросердного Тилігулу рік за роком спливало дитинство, сповнене загадкових мрій та пошуків і, водночас, невимовної туги за неможливісю повернутися ще раз туди, у гущавину тих верболозів, очеретів та осокових хащ, після відвідин яких мати ще довго змащувала зеленкою порізи й подряпини, які залишали на наших худеньких тільцях гострі, мов трофейна бритва дядька Івана Шамрая, краї їхнього листя. Але була в тому і сонячна радість, бо з кожною мандрівкою починав глибше розуміти, що не там і не той скарб ховає від нас давня річка, що справжній скарб носить у собі кожна людина — це її доброта, щирість і вірність.

Питання полягало в іншому: чи кожен здатен відкопати у собі цей скарб, щоб поділитися ним з іншими? І щоразу ставало прикро, що минувшина милого нам Ананьєва вкладалася в одну розповсюджену легенду, яка у дорослої людини справляла не досить серйозне враження, межуючи більше з несприйняттям української історії рідного міста, про яку в ті роки ніхто не тільки не чув, а й вважав неможливим її існування, вигадуючи натомість різні «краєзнавчі» нісенітниці й відволікаючи ними допитливих до історії мешканців від україн-ського шляху заснування їхнього краю. Адже мета створення легенд та міфів — різна. Цим і користуються ті, хто хоче, аби наші краяни вірили, що «Шаляпін, перебуваючи в Ананьєві, співав «Блоху» на слова Р. Берн-са», хоча насправді великий шотландець ніколи її не писав, що вулицями нашого міста блукав молодий М. Горький, що Леся Українка «дружила» тут з місцевим чиновником і що великосвітська дама, графиня Воронцова, вірна чоловікова дружина, вибиралася сюди кохатися у місцевому заїжджому дворі з О. Пушкіним, який, начебто, був для неї «перекладачем з молдавської мови», яку він сам не знав, і тому подібне.

(Далі буде)

Юрій СИСІН, член НСПУ.

м. Ананьїв.