Чверть століття тому — замисліться на хвилинку про плинність часу — у центрі Москви сунули танки та бігали натовпи. Стріляли, у тому числі більше 170 разів влучили у живу мішень. В такій спосіб дві гілки влади з’ясовували — хто з них головний та має право на всю повноту влади. Перемогла сторона президента Бориса Єльцина, Верховна Рада як інститут державного управління просто перестала існувати.

Тоді події, що увійшли до історії як «політична криза повноважень 1993 року», або «чорний жовтень», сприймалися як боротьба між демократами на чолі з Єльциним та залишками комуністів, що вкупі із націоналістами намагалися узяти реванш та відродити радянську тоталітарну систему. Але, вслід за Сєргєєм Єсєніним, треба визнати: велике бачиться на відстані.

ПРОГРАЛИ НЕ «ЧЕРВОНІ», А ДЕМОКРАТІЯ

Трохи про суть конфлікту.

1991 року тоді ще РРФСР всенародно обрала президентом Бориса Єльцина, що ототожнювався із протистоянням компартійній номенклатурі, але — був вихідцем саме з її лав. Фактично Єльцин вже на той момент був керівником поки що радянської республіки — він очолював Верховну Раду РРФСР, яка була обрана за рік до того, у 1990-у, на перших альтернативних виборах.

Й от одразу треба зафіксувати ключову тезу: у змінах до конституції було недвозначно тоді записано, що це — парламентська республіка, де президент має достатньо обмежені повноваження, а всі стратегічні рішення ухвалюються тільки парламентом. А останній якраз хоч і був обраний на альтернативній основі, але більшість його або була напряму КПРСна, або це були директори радянських під-приємств, що хиталися разом із «хвилями перебудови». Єльцин задля успіху балотування узяв до себе у віце-президенти члена КПРС, генерала-афганця Алєксандра Руцького, Верховну Раду ж він покинув на свого заступника — Руслана Хасбулатова з Чечено-Інгушської АРСР. Таким тріумвіратом і думали керувати. Але не склалося.

Вже у серпні 1991-го розвалився СРСР, кожна з республік почала самостійне життя.

Інфляція, зубожіння, вихід криміналу на білий світ... Влада була не те щоб слабкою — здавалося, вона просто не знала, що робити. Треба визнати: Єльцину вдалося знайти волю та хоча б спробувати провести рішучі реформи, для чого й були запрошені до уряду економісти Єгор Гайдар та Анатолій Чубайс. Але ні «звільнення цін», що наповнило порожні полиці магазинів продуктами, ні оголошена приватизація на стару еліту враження не справили, а народ… дивувався «капіталізму на полицях», але не мав грошей, аби щось придбати. Незадоволення зростало щодня.

Та одна річ — «бурчання» пересічних громадян. Інша — протистояння еліти, що стала гуртуватися передусім навколо голови Верховної Ради Хасбулатова, який постійно нагадував Єльцину та Гайдару, що без парламенту вони вирішити нічого не зможуть. Потім покотилося усе одразу: уряд Гайдара відправили у відставку, згоду на рішення щодо приватизації — не ухвалювали. Навесні 1993-го вирішили спитати у народу на референдумі: чи підтримує він політику президента або парламенту та чи не потрібно усім піти на перевибори? Громадяни — це до питання загадкової російської душі — відповіли схвально і щодо Єльцина, і щодо парламенту. Отже, ситуація зайшла у глухий кут.

І Єльцин вирішив розрубати вузол радикально: 21 вересня він видав указ №1400 про припинення повноважень Верховної Ради та запровадження надзвичайного стану. Звісно, парламент на це не погодився, до нього приєднався й генерал-комуніст Руцькой, власне опозиційні комуністи та інші — здебільшого націоналістичні — сили почали збирати своїх прихильників під будівлю парламенту. У підсумку — Верховна Рада відсторонила Єльцина від влади і проголосила президентом Руцького, на вулицях з’явилися озброєні загони самооборони та виросли барикади. У прямому сенсі по вулицях Москви ходили люди зі зброєю — і ніхто не знав, із чиєї вони сторони. Врешті-решт, у ніч з 3 на 4 жовтня пролилася перша кров — під телецентром «Останкіно», який почали штурмувати прихильники парламенту. А вдень 4 жовтня Єльцин віддав наказ задіяти танки для обстрілу парламенту.

Таким чином політична криза була вирішена на користь президента, який вже у грудні 1993-го провів референдум за новою суперпрезиденською конституцією РФ (вона діє й досі, до речі, аж до цього голосування республіка офіційно все ще залишалася РРФСР) та обрав новий парламент — Держдуму, яка, втім, була повна його «нібито» опонентів — з лав ЛДПР Жириновського та КПРФ Зюганова.

Так і почався відлік сучасної російської політичної реальності. Але. У жовтні 1993-го законно обраний парламент, який за межі своїх повноважень не вийшов, був розігнаний силою. І тому поборена була тоді не стільки комуно-націоналістична загроза, скільки інституція демократії як представництва волі народу. А от уже якої саме волі народу — інше питання.

ЧОМУ МАЙДАН «У НИХ» НЕМОЖЛИВИЙ?

Кожна історична аналогія є завжди штучною, на те вона й аналогія. Але — згадаємо — скільки було закидів від росіян за останні майже п’ятнадцять років у бік того політичного явища, яке називають у всьому світі Майданом? Особливо дратує сусідів по політичній мапі сама суть Майдану — коли громадяни публічно демонструють свою незгоду із владою у принципових питаннях. Здається, росіянам не збагнути: як це — так відверто та вільно «посилати» можновладців з їх викрутасами щодо сфальшованих виборів або невиконаних обіцянок?! Що це за самодіяльність така?

Тим часом, «чорний жовтень» 1993-го, що закінчився розстрілом парламенту, — це й був той самий російський Майдан.

Давайте згадаємо: політична криза та протистояння різних кіл і верств населення, спалахи цього протистояння у мирному (чи відносно мирному) руслі непокоїли Москву протягом 1992—1993 років. Визначилися й обличчя цього протесту: і покійний нині комуніст-ортодокс Віктор Анпілов, і респектабельніший Геннадій Зюганов, і старі апаратники, як Анатолій Лук’янов, і відверті генерал-фашисти, як Альберт Макашов. Звісно, це був махрово-комуністичний протест, колір російського Майдану був яскраво червоним. Але що є, то є: таким був політичний порядок денний.

Та Верховна Рада РРФСР була конституційним органом, законів вона не порушувала, якраз дії Єльцина досі не отримали однозначної оцінки. Не в останню чергу саме тому він і вдався до насильницького варіанту придушення, бо знав — його указ був неконституційним. Більше ніж 170 життів були «покладені» саме під час придушення громадянського протесту в центрі Москви. Тобто тодішня російська влада свій Майдан приборкала та потопила у крові.

І саме відтоді й постала у Росії та президентська диктатура, що не помічає нікого й ніщо навколо себе. Тільки у Росії, яка нібито входить до двадцятки найбільших економік світу, можна, щоб владу узурпували, а потім — переобирали одну людину, скільки заманеться, тільки тут відсутність політичної системи вважають за позитив, а відсутність конкуренції — за благо.

А корінь усього цього в ментальності росіян: одного разу отримавши кулі у відповідь, вони на цілі покоління втрачають усяку волю до відкритої боротьби та готові підкоритися кому завгодно, лише б їх «не чіпали».

Звідки це? А чи не з глибин історичної підсвідомості, коли століттями звикли до панування ординців, а потім своя ж елі-та побудувала державу саме за таким же ординським, безправним зразком? Коли начальник — це все, а його слово — закон, застосована ж сила — урок для підлеглих. Так чинили століттями, так вчинив і Єльцин у жовтні 1993-го. Чого ж дивуватися, що й Путін зараз може собі дозволити абсолютно все?

В Україні ж історично склалося інакше: завойовники — отримували відсіч, що з заходу, що з Дикого поля; якщо влада «заривалася», то її могли поміняти — не обов’язково насильницьким шляхом, а переобрати на козацькій раді. І нині, коли є на те потреба, українці об’єднуються та виходять на Майдани сказати своє «ні!» владі. І, до речі, в тому ж 1993-у, коли відносини між президентом Леонідом Кравчуком та Верховною Радою могли перейти небезпечну межу, обрали шлях дострокових перевиборів президента, де Кравчука змінив Леонід Кучма. А вже 2004-го той самий Кучма зрозумів, що може залишитися в історії злочинцем — і не віддав наказу вже підготовленим полі-тичними покидьками загонам спецназу йти проти людей, поти Майдану. Через майже десять років Віктор Янукович вирішив не наслідувати Кучму та зберегти владу будь-що й наказав стріляти по співгромадянах. Але це тільки наблизило час перемоги громадян над диктатурою.

У Росії так статися не може — там перший і останній Майдан влада придушила та знищила. І тому не дивно, що там уже майже 20 років править і робить з цією країною та її населенням усе, що йому заманеться, людина, яку Росія покохала за обі-цянку «мочити у сортирах».

І направду: Україна — не Росія…

Джерело: www.ukrinform.ua.