ПРО ФОРМАЛЬНО УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ

Наскільки можу судити з реакції друзів та знайомих, більшість мешканців «материкової» України схвально сприйняла інформацію про те, що 83% відсотки одеситів вибрали для своїх дітей-першачків українські школи та класи. Це й справді непогано, та пригадую, Київ переступив 90-відсоткову позначку вже з двадцять років тому, але й дотепер так і не став україномовним.

Звісно, рух у цьому напрямку є позитивним явищем. Однак і перебільшувати роль формально українських шкіл не варто. Кияни, які закінчували українські школи в 1960—1970-х, нині лише незначною мірою послуговуються українською. За потреби можуть спілкуватися, і все ж зазвичай віддають перевагу російській. І тільки молоде покоління киян дарує нам сяку-таку надію...

Втім, і в Києві вирішальним є не фактор школи, а загальна культурна атмосфера. Активне громадське життя столиці та акції зразка Майдану впливають значно більше. Проте, це аж ніяк не означає, що школами можна й не займатися. Конче треба зробити «інвентаризацію» тих, де українська практично не звучить на перервах. Скільки їх? Думаю, що багато. Адже там, де школи робили українськими наказом «згори», в учителів не було особливої мотивації виховувати патріотів. На момент проголошення Незалежності лише близько половини українців навчалися рідною мовою. Зараз, за звітами, — 90%. От і рахуйте самі. Не виключено, що оті «додаткові» 40% є тільки формально українськими. А отже — проблемними. Це ще не катастрофа, але займатися ними Міністерству освіти рано чи пізно доведеться.

***

З Одесою буде складніше і довше, ніж з Києвом. Тут більше важитиме саме школа. Щоб українська відроджувалася, слід поступово робити їх українськими де-факто. Це окрема наука, і надзвичайно важлива. Підбір хороших учителів, поїздки до інших міст, зокрема до Львова, туристичні походи, зокрема в Карпати, листування з ровесниками, перегляд кінофільмів, пісенні свята тощо. А патріотичні директори — це взагалі питання номер один! Ми пригадуємо, як «формально українські» педагоги зацькували вчительку Олену Блажиєву з Роздільнянщини. Як спалили автомобіль родини Сапункових із села Розквіт Березівського району. Чи можемо говорити, що така агресивна, послідовна і діяльна українофобія є чимось нетиповим для Одещини? Ні, винятком поки що є такі, як Блажиєва і Сапункова. Не було б цих «мовно стурбованих» людей, формально українські школи були б царством вічного суржику й масово штампували б малоросів. Правильна українська в таких школах може не залунати і через сто років.

Нагадаю, коли проводилося опитування серед учнів Ширяївського району, то 28,4% з них наголосили, що не збираються позбуватися суржику, а 6,6% він навіть подобається. Ще 2,2% школярів сказали, що вважають рідною не конкретну мову, а саме суржик. Ніби й не смертельно, бо це лише трохи більше третини. Але зважмо, що Ширяївський район — відносно благополучний у мовному сенсі: 96,4% молоді обрали, як показало опитування, українську мову навчання добровільно. В інших районах ситуація гірша.

Цікаво, що в російських школах Одещини (навіть сільських) суржик у роки СРСР легко викорінювали, і на перервах діти досить швидко починали говорити правильною російською. Адже там до послуг вчителів була вся потужна ідеологічна машина «русского мира». Включаючи як радянське кіно, так і творчість Райкіна, Жванецького, інших великих гумористів. Пам’ятаєте: «Шчас к люд’ям надо помякше. А на вопросы смотреть шырше...». Або ще: «а звезды над Полтавщиной какие... По три-четыре кило кажная!». Окрім цього, до послуг російської школи була ціла гвардія вчителів, які в реальному житті спілкувалися правильною ро-сійською. Українці мають таку гвардію? В умовах Одещини — точно ні. Отже, поки суржик незлобливо висміювався, залишаючи мешканцям Півдня єдиний шлях — у бік літературної російської, українська тихо занепадала.

Парадокс, але й тепер, на 28-у році Незалежності, суржик у «формально українських» школах витісняється літературною мовою дуже важко. Щоб його позбутися, потрібна сильна мотивація. А ще — ціла плеяда регіональних патріотів зразка… ну, хоча б Сергія Стерненка. Щоб з них брати приклад. Я не стверджую, що цей одесит все робить правильно. Підкреслюю лише те, що він не соромиться і не боїться розмовляти українською. Таких людей треба багато — тоді справа зрушить з місця.

***

Кілька слів — про російську мову. Її позиції і в Одесі, і в Києві, і в Харкові досить сильні. Тому тут ще довго будуть російські школи та класи. Ставити питання руба — мовляв, «це мова окупантів і її не треба нам зовсім», вважаю, було б неправильно. Хоч росіяни в юридичному сенсі в Україні є нацменшиною, але не мудро було б прирівнювати російську до угорської, грецької чи білоруської. До того ж, патріотичні мантри на кшталт «Даєш українську одномовність!» абсолютно ні на що не впливають. Хіба що допомагають законсервувати російську одномовність. На мою думку, правильніше було б перетягнути на свій бік якомога більшу частину російськомовного люду. Приниження своєї мови вони не допустять, а от на двомовність багато хто погодиться. Відтак на Південному Сході у нас може бути багато ситуативних союзників.

Російська школа зовсім необов’язково приречена бути антиукраїнською. Просто підручники треба коригувати. Що поганого було б у тому, якби діти вчили вірші Олександра Бившева з Орловщини? Це полум’яний антифашист взірця Олега Сенцова, якого Путін ніяк не може зламати. Бившеву світить великий строк, і хіба що наявність двох паралізованих батьків тимчасово рятує вчителя від страшного вироку. Чому б не підтримати поета вивченням його творів? В Олександра є суто політична поезія:

«Русский мир» мертвечиной пропах,

Где он был, там везде трупов горы...

Хіба погано було б, якби в школах учили такі вірші? Ці рядки виховають не «моторол», не захарченків, а людей, готових захищати Україну:

Ложь сплошная, насилье и страх —

Вот его три кита, три опоры.

Така російська культура була б культурою союзників, а не чужинців. А ще Бившев пише чудову лірику, на якій точно не виховаєш українофобів. Отже, потрібні зміни на рівні міністерств. Займатися російською школою повинні українські патрі-оти, але аж ніяк не русофоби. Російська мова переживе віки. І нам колись доведеться спілкуватися з Доном, Кубанню, Далеким Сходом… І народні дипломати (саме російськомовні) потрібні будуть Україні у великій кількості. Тож справа за мовним компромісом. Зокрема і в Одесі.

***

А от де точно не повинно бути компромісів, то це в толеруванні сепаратизму. Одеситам, які щороку 2 травня кричать «Не забудем, не простим!», треба дати можливість пожити в умовах торжества ідей «русского мира». Тобто в «Лугандонії». На їхні одеські квартири відразу знайдеться багато охочих. Якщо не помиляюся, біженців у нас мільйон 600 тисяч.

***

Я зараз більше про Одещину, але така ж ситуація і на Харківщині. В області біля 70% школярів навчаються українською, а от в обласному центрі — суттєво менше: десь 50% на 50%. У провінції та ж проблема суржику. Але головна проблема в тому, що в харківських вишах безроздільно панує російська. «Тактика мовних компромісів» такого не передбачає. Шовіністів треба гнати з вишів поганою мітлою. А якщо викладач не відчуває ненависті до України, то він повинен, врешті-решт, опанувати українську. До того ж, виховувати дітей в українських школах необхідно так, щоб вони самі вимагали від професорів викладати державною. Таких дітей можуть виховати люди зразка Блажиєвої та Сапункової. А останніх, в свою чергу, повинна захищати держава.

м. Львів.