Зараз, під час війни, ми багато пишемо про героїчну молодь та про людей середнього віку. І якось так виходить, що пенсіонери залишаються в тіні... А проте, серед них є чимало цікавих особистостей, які могли б бути прикладом для загалу.

СКАЖІМО, відомий львів-ський філософ та етнолінгвіст Роман Кісь міг би стати прототипом головного героя якогось чудового пригодницького фільму. Навіть багатосерійного. Або гарного такого українського блок-бастера про війну. Треба тільки сценарій хороший написати.

Якщо детально розповідати про його життя, то може скластися враження, що все це видумка. Свого часу він, на знак протесту проти заборони захищати дисертацію українською, виїхав на Чукотку, де провів майже десятиліття, вивчаючи побут чукчів. А тепер? Чому він, автор багатьох книг, покинув велике місто і зробив собі хатину високо в горах? Зрозуміло, що на висоті 900 метрів над рівнем моря нема ні газу, ні електро-енергії... Але ж там легко дихається! Тому й фінансово Роман Ярославович якось викручується. Більше того, за свою, не таку вже й велику, пенсію він видає дуже цікаву газету «Поштовх». І сам поширює її на Донбасі та в інших областях Східної України.

В 2014 році навіть їздив копати окопи зі східного боку Маріуполя. Тоді всі боялися, що Путін піде далі. Побачивши пана Романа, один мешканець приазовського міста довго не міг прийти до тями. Не такими він уявляв собі галицьких націоналістів. Думав, що ті лише з трибун кричать. А тут — літній, сивобородий науковець з лопатою в руках... Працює на рівних з молоддю. На хвилинку маріуполець зник кудись, а потім приніс львів’янину сітку солодких груш і ніяково тицьнув у руки: «Возьми, отец... Спасибо, что нам помогаешь...».

КОЛИШНІЙ офіцер ВМС Микола Солоненко скоро зустріне свій восьмий десяток. Але минулого літа, узявши з собою найнеобхідніше, вирушив на Донбас. Побував у Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Бахмуті, Покровському районі... Понад два місяці «наводив мости» з шахтарським краєм, заводив потрібні знайомства. А потім приступив до реалізації задуманого.

Почав запрошувати і сам зустрічав у Коломиї та Івано-Франківську творчі колективи зі Сходу. Трохи народ допомагав, звісно, але й сам майор у відставці чимало своїх грошенят доклав. Пояснюється така щедрість християнським світоглядом коломиянина. Прикро, що це є, скоріше, винятком, аніж правилом, коли говорити про людей, які називають себе християнами. Номінальних багато, а ось істинних... Не всі ж готові ось так витрачатися, і власним здоров’ям не всі так ризикують.

А в подібних поїздках буває по-всякому. Одного разу Микола Солоненко отримав несподіваний і сильний удар у живіт від кремезного «ватника» з Краматорська. Запитаєте — за що? За мову і за вишиванку. Проте, від своїх планів поріднити Донбас і Прикарпаття майор досі не відмовився.

УКРАЇНСЬКІ пенсіонери, які наближають нашу перемогу, — це окрема тема. І говорити про них можна дуже довго — не вистачить газетного номера.

Але не можу на сказати бодай пару слів про відставного генерала грузинської армії Зураба Бакрадзе. Його Батьківщина вже в 1992 році відчула на собі «братні» обійми Кремля. Воював генерал в Абхазії, взявши із собою 14-літнього сина Мамуку. Обоє побували у московському полоні. Звісно, здоров’я це не додало...

Тепер Мамука — в Україні, очолює Грузинський легіон. Чомусь наша влада побоюється цієї структури, вважаючи легіонерів «людьми Саакашвілі». Та я добре знаю, що головною мотивацією цих людей (переважно висококласних військових фахівців) є повернення боргу українському народові. Адже свого часу три десятки УНСОвців загинули в Сухумі, намагаючись пробити «коридор», через який з міста могло б вийти грузинське населення. Адже російські найманці скрупульозно реалізували сатанинський кремлівський сценарій і жваво проводили етнічні «чистки».

Там Зураб Бакрадзе із Мамукою були разом, і тепер сивий генерал, незважаючи на поважний вік, також вирішив бути поряд із сином. Бо ж військового досвіду у нього набагато більше. За ці три роки, проведені в Україні, він суттєво підірвав своє здоров’я — страждає цукровим діабетом, а на базі легіону дуже важко організувати дієтичне харчування. Вистачає і стресів... Нинішня грузинська влада, дізнавшись, що Зураб Бакрадзе допомагає українцям, позбавила його чималої військової пенсії — щось біля 20 тисяч гривень. Називаю цифри, щоб читач краще собі уявив рівень жертовності грузинського військового пенсіонера.

Та й не лише у грошах справа... Не всі ж українці належним чином цінують жертовність громадян Грузії. Скажімо, якось відставний генерал хотів погладити маленького хлопчика-киянина. Своїх же внуків не бачив три роки! Скучив за ними... Але пильна і не в міру сварлива мама накричала на літнього грузина: мовляв, не лізьте до чужих дітей! А ще колись з вікна багатоповерхівки його лаяли за те, що зірвав кілька вишень з дерева. Звісно, є потреба у вітамінах, а купувати на київських ринках — безгрошів’я не дозволяє. Волонтери можуть привезти цукор і крупи, а з овочами-фруктами — складніше. Тобто у генерала не бракує негативних вражень від українських реалій, але ж не падає духом старий, хоче дочекатися нашої перемоги!

Таких людей можна вважати одночасно і славними грузинами, й українцями «із знаком якості». Не будемо ділити за національною ознакою тих, хто воює за нашу свободу.

А ХТО ДОСЛІДЖУВАВ вимушені міграції пенсіонерів?

Іван Захарченко, побувавши «на підвалі» у бойовиків так званої ЛНР, лише дивом зміг вирватися з полону. Обставини склалися так, що йому довелося переїхати на Одещину. Тут старий просвітянин знайшов нових друзів, намагається максимально розширити свій кругозір, вивчаючи мовну ситуацію в українських, болгарських та молдовських селах.

А невтомна Валентина Сидорук з Чорноморська? Родом вона з північної Одещини, тому українську мову увібрала з молоком матері. Саме завдяки характеру й наполегливості пенсі-онерки «Просвіта» у Чорноморську вижила, вистояла, продовжує надихати місцевих українських патріотів своєю ста-більною активністю. А ще Валентина Олександрівна невтомно торує письменницьку стежку. З-під її пера вийшли книжки «Жорна», «Діла житейські», «Життя після війни», «Кумар над Кодимою» та цікава й пізнавальна книжечка для дітей «З уроків мови».

Варто також згадати її вірних друзів — Віталія Живилка та Валентину Штельмах. Це справжні пасіонарії, хоч і пенсійного віку. Саме завдяки таким людям українське слово має великий шанс утвердитися на Одещині.

Як бачимо, навколо нас так багато хороших людей! І симпатичних пенсіонерів також вистачає. Своїми добрими справами вони окрилюють молодших. Але ж і молодь повинна допомагати цим трохи дивакуватим носіям добра. Саме молодь повинна скрасити їхню нелегку, але шляхетну старість. А потім ще довго-довго продовжувати їхню справу.