Агресія Росії в Україні з початком так званої Керченської кризи набула нового значення: Москва вже відкрито, під власним прапором, атакувала Україну.

Чому Росія на це наважилася і що вона хоче досягнути цими діями, які наративи використовує Кремль у своїй пропаганді і як світ повинен на це реагувати?

Своїми міркуваннями про це, а також про зміни в Україні та деякі історичні паралелі в інтерв’ю «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) поділився депутат Європарламенту від Польщі Міхал БОНІ.

— Пане депутате, як ви оцінюєте події у Керченській протоці?

— Оцінюю це як чергову російську провокацію, яка полягає в тому, що до вже існуючих кон-фліктів — анексії Криму, терористичної агресії на сході України — додається ще один. І він повинен викликати напруженість, плутанину в світовій громадській думці. Усе це робиться Росією, аби спробувати показати безпорадність України, оскільки не зрозуміло до кінця, чим на це можна відповісти у даній ситуації. Відтак українці збентежені, що їх атакують у нейтральних водах, а вони не можуть якось адекватно зреагувати на це.

Це один з елементів психологічної війни, яка відбувається між Росією та Україною, і він має вплинути на президентські вибори в Україні. Москва сьогодні хоче, щоб вибори в Україні виявилися невдалими: явка на президентських виборах була низькою або люди мали відчуття безпорадності, неспроможності влади розв’язати конфлікти і впливати на їх вирішення.

По-друге, позиція різних кандидатів ставитиметься під сум-нів твердженнями, що вони не можуть вже багато років вирішити певні проблеми.

І по-третє, це вказуватиме цим людям шлях пошуку такого кандидата, який, врешті, сховає ці конфлікти в якийсь мішок і дійде згоди з Росією.

Тобто, політичний розрахунок Росії є такий: дестабілізувати ситуацію в Україні, створити відчуття безпорадності й немо-чі в українському суспільстві, а також вплинути на результат виборів в Україні.

— Останні соцопитування показують, що в Росії значно знизилася підтримка президента Володимира Путіна, яка є такою ж низькою, як перед окупацією Криму в 2014-у. Чи ви бачите зараз якісь аналогії з періодом майже п’ятирічної давності?

— Це черговий елемент гри, яку веде Путін, маючи свої імперські амбіції. Якщо його підтримка у російському сус-пільстві зменшується, то він застосовує класичний інструмент у традиції російського імперіалізму: демонструє зовнішню загрозу. Російська пропаганда показала, що українські кораблі перетнули російський кордон,

а оскільки вони перетнули кордон нібито незаконно, то це — загроза. Це такий класичний прийом: показати маневр, від-повісти на нього силою і розраховувати на реакцію підтримки Путіна в суспільстві й схвальні відгуки у стилі «наш вождь сильний». Ці механізми добре відо-мі, вони вже старі як світ, але впливають на людську уяву на ментальному рівні. Це дуже небезпечно.

— Які практичні кроки повинні зробити західні союзники України у цій ситуації?

— Ця ситуація вкотре показує, що Україна є в демократичному таборі, в таборі цінностей західного світу. А яким є російський табір, який ставить під сумнів цінності, права людини і суверенітет народів та країн? Ця реакція Заходу є однозначною. Вона вербальна, але треба йти далі.

Я вважаю, що настав момент, коли після визначення Києвом напрямку євроатлантичної інтеграції НАТО має чіткіше задекларувати те, що говорилося донині: потрібно розпочати предметні розмови про членство України в НАТО. Так, на цьому шляху є проблеми — хоча б позиція Угорщини, яка зараз блокує переговори НАТО-Україна.

Мені здається, що настав момент, коли потрібно чітко сказати, що з точки зору Польщі ситуація однозначна: Україна захищає польський кордон, а Росію у її їх агресивних діях слід обмежувати. Єдиним способом зробити це — надати Україні «зелене світло» у питанні приєднання до НАТО.

— А як ви оцінюєте ситуацію довкола українсько-угорських відносин?

— Угорщина дуже нечесно себе веде по відношенню до України. Я вже не говорю про близькі контакти прем’єр-мі-ністра Віктора Орбана з Путіним чи тісні російсько-угорські економічні відносини, а про справу угорської меншини в Україні. Попри те, що ця ситуація роз-глядалася Венеціанською комісією і в різних дискусіях, Угорщина не відступає і хоче створити щодо України якусь групу своїх прихильників. Однак вони чомусь забувають, що етнічні угорці живуть в Україні, де є якісь принципи, функціонує державна мова…

— У зв’язку з подіями у Керченській протоці активізувалася російська пропаганда. В інтернеті можна прочитати російські пропагандистські кліше про початок «Третьої світової війни» і про те, що вона може розпочатися з конфлікту в Чорному морі. Як демократична спільнота повинна реагувати на це?

— Масове вкидання в інтернет визначень зразка «Третя сві-това війна» — дуже небезпечне явище. Воно спрямоване на те, щоб викликати в людей страх. А страх спрямований на те, щоб налякані люди почали шукати того, хто їх захистить. Це завжди сприяє тоталітарним й авторитарним режимам та їхнім намаганням поз-бавити людей свободи заради нібито гарантування їм безпеки. Це приклад інформаційної війни і дезінформації. Тому ми повинні пояснювати людям і вживати визначень, які знімали б цей страх, давали почуття сили і позитивних емоцій: світ залежить від нас, від нашого вибору, від нашої поведінки. Потрібно також давати відчуття лідерства тим, хто це лідерство може втілити в життя.

Боротьба з дезінформацією — дуже складна справа, адже вона розповсюджується в інтернеті мільйонами переглядів упродовж першої години від своєї появи. Люди це перепощують автоматично, одним рухом. І це відбувається не так, що ті самі люди, які, розповсюджуючи цей контент, сіють негативні емоції й страх, так само потім запостять спростування чи якусь позитивну інформацію. Ймовірно, це будуть зовсім інші люди. Колись, як хтось отримував газету з неправдивою інформацією, то в наступному номері читав спростування. В інтернеті такого нема. Це ніколи не буде та сама група користувачів. Тому сотні тисяч, а можливо, й міль-йони осіб залишаться з тією, першою, фальшивою інформацією. Відтак виникає питання: наскільки ефективним є спростування інформації? Я переконаний, що хоч отримувачем спростування і позитивної ін-формації буде зовсім інша група людей, та потрібно давати це спростування. Для цього мусить бути ціла мережа, яка доповнюватиме одна одну: журналістські осередки, наукові центри, центри громадської думки, лідери думок. Коротко кажучи, повинна бути широка мережа тих, хто дбатиме в інтернеті, аби фальшива інформація спростовувалася, а не занадто легко розповсюджувалася, засмічуючи мізки людям.

— Якщо подивитися конкретніше на вплив Росії в інформа-ційному просторі демократичних країн, яким чином можна протидіяти цій пропаганді й дезінформації на інституційному та інших рівнях?

— Зараз цей опір у Європі є заслабким. Так, функціонує Stratcom, який раз на тиждень випускає рапорт, у якому міс-тяться дані про виявлення його аналітиками російського впливу. Але в Stratcom (орган Єврокомісії, оперативна робоча група із стратегічних комунікацій. — Авт.) працює лише вісім осіб. Відтак відкритим є питання: який обсяг інформації вони можуть проаналізувати, а скільки проходить повз їхню увагу?

Крім Stratcom у різних країнах має бути створено мережеві групи, які об’єднуватимуть різ-них партнерів з різних неурядових та урядових платформ.

— Нещодавно в Україні відзначали дві дати: 85-ті роковини Голодомору, вчиненого в Україні сталінським режимом, і п’яту річницю Революції Гідності. На перший погляд, не пов’язані між собою, вони мають зв’язок: в обох випадках було намагання зламати опір українців й остаточно втягнути їх у сферу впливу Росії. Як ви оцінюєте ці дві події з точки зору сьогодення?

— Пам’ять про історію є ключовою щоб розуміти минуле, сучасність і підготуватися до майбутнього. Голодомор був свідомою більшовицькою спробою знищити український дух через фізичне винищення людей. Це мова імперської влади — небезпечна, трагічна й історично неприйнятна. Про неї потрібно пам’ятати також і тому, що в різ-них фазах історії це фізичне знищення може мати різні форми. Тоді був Голодомор, але це також може бути війна та знищення людей в інших масштабах. Російська агресія на Донбасі й майже два мільйони внутрішньо переселених осіб — це також у певному сенсі форма знищення, адже люди втікають зі своїх домівок, залишаючи там все своє майно, не бажаючи жити в місці, окупованому терористами. Можливо, хтось скаже, що це порівняння дещо перебільшене. Однак це той самий механізм: залякати людей, забрати в них відчуття фізичної і психічної безпеки. І про це потрібно пам’ятати, аби розуміти загрози для світу. На жаль, у світовій історії це повторюється. Треба пам’ятати про Голодомор, його наслідки і вміти розпізнавати інші форми знищення, які можуть з’являтися.

У свою чергу, Майдан був опором від знищення, незгодою бути ані під впливом путінської Росії, ані Януковича та його олі-гархів. Майдан є таким же досвідом, як польська «Солідар-ність» — глибоким, міцним, який формує свідомість і гідність. У річницю Майдану ми нещодавно говорили про реформи, майбутнє. Але хочу сказати ще про одну справу: потрібно не розтратити спадщину Майдану, адже спадщина «Солідарності» допомогла нам у 1989 році перемогти, а пізніше провести основні реформи. Упродовж років досвід «Солідарності» втратився, проявилися протиріччя між різними соціальними групами. У певний момент втратилося те, що поляків об’єднує.

Поляки зараз дуже сильно поділені. Відтак я бажаю україн-ським друзям, щоб спадщина Майдану об’єднувала, а не ділила, а ділити щоб могли лише концепції розвитку.

— А як ви оцінюєте ці п’ять років змін в Україні: склянка напівпорожня чи напівповна?

— Вона повна на 2/3. Позитивних результатів є більше, адже на це потрібно дивитися з історичної перспективи. Потрібен час, оскільки результати деяких реформ буде видно лише через кілька років. Йдеться хоча б про реформи децентралізації, створення зони віль-ної торгівлі з ЄС, безвізовий режим чи запроваджені механіз-ми боротьби з корупцією. Хоча в останньому випадку ще не всі механізми діють.

Звісно, в самому державному апараті є опір проти реформ, і тому я серед тих, хто хоче допомогти владі в Україні підготуватися у позитивному сенсі до різного роду нових дій. Я був залучений у польську трансформацію від самого початку, але не уявляю, як усі складні й великі реформи, які ми робили в 1989—1992 роках, можна було б реалізувати в умовах війни. Елемент війни треба брати до уваги у контексті проведення реформ в Україні.

По-друге, треба говорити про те, чого Україна уникнула. А во-на уникнула гіперінфляції, що створило фундамент для її економічного розвитку. Багато реформ перебувають на різному рівні розвитку, але загалом ми маємо справу з позитивними процесами в Україні.

Варшава.