Яке воно, місто, в якому живу? Я тут свій чи чужий? Якщо це місто моє, то хто я в ньому — гість чи все-таки господар? І якщо я не беру відповідальність за своє місто, то яка сила панує в моєму місті?

Такі та інші, глибокі й бентежні, питання ставили собі та друзям учасники театральної майстерні на тему «Свій-чужий: портрет міста Одеси», мета якої — просування соціальної інклюзії для роботи з конфліктами.

Майстерню проводила тренерка Наталя Вайнілович — авторка програм, тренінгів, семінарів з акторської імпровізації, командної взаємодії, засновниця громадської організації «АРТ-Плейбек. Інклюзивне театральне об’єднання», організаторка всеукраїнського фестивалю «АРТ-Плейбек. Разом». Родом вона із Києва, театром імпровізації займається з 2010 року, але й досі продовжує навчатися.

Поговорити «за Одесу» зібралися люди дуже різні за віком, професіями, соціальним статусом. Серед присутніх і корінні одесити, і ті що «понаїхали», в тому числі й ті, хто знайшов тут притулок через агресію на сході.

Упродовж трьох днів учасники майстерні розповідали історії, робили вправи на тілесну виразність, працювали з голосом, розвивали навички емпатії, активного слухання, навчалися взаємодіяти з іншими — і виходили на сцену, знаходячи саме ті слова, які в змозі описати ставлення, почуття, бажання, що стосуються покращення життя в Одесі.

Важливою умовою участі в майстерні була готовність до діалогу, сприйняття різних точок зору, до ненасильницького спілкування. Усі учасники — дуже різні, тож до порозуміння приходили з допомогою мистецтва. Досліджували свої взаємостосунки, відкривали особисті історії іншим людям, проживали певні соціальні ролі. На основі всього цього потроху й вимальовувалася інтерактивна вистава на тему «Свій-чужий: портрет міста Одеси», що відбулася у просторі «IQ Space».

Вистава була кластерною — вона складалася з фрагментів різних історій з реального життя людей, які тут живуть, навчаються, займаються творчістю, створюють соціальні проекти або ж, як то кажуть, шукають своє місце під сонцем. Це історії, які стосуються актуальних для Одеси тем. У постановці поєднувалися різні методики: плейбек-театр, форум-театр, елементи документального підходу плюс образність і конкретність.

На спектакль прийшли всі охочі. А побудований він був так, аби глядачі мали можливість стати його активними учасниками, й уплести в постановку власні історії.

Одна з учасниць майстерні розповідає:

— Я дуже рідко вважала це місто своїм, хоча тут народилася. Мені були не зрозумілі в різні періоди мого життя одеські приколи — «по знайомству», «з-під прилавка». Я не могла збагнути, чому тут є нормою запізнюватися на зустрічі на півгодини, не отримувати дрібну решту при покупці, чому тут усі ходять якось розслаблено, наче зібралися на пляж, чому моя відповідальність закінчується порогом квартири, а в інших місцях можна поводитися, як завгодно, чому в Одесі все продається й знищується... У мене вистачало претензій до міста. Але коли я послухала інших з їхніми історіями, тих, хто виріс серед вічної мерзлоти чи дихав вугільним пилом, тих, кому довелося залишити свої домівки, я усвідомила, що весь цей час моє місто мене оберігало... І мені стало соромно перед ним. Я зрозуміла, що відповідальність за місто починається з мене.

Учасники на сцені щиро ділилися своїм особистим, тим, чим зазвичай люди не готові ділитися, тож глядачі відповідали взаємністю, активно включаючись у колективну роботу, спільне дійство.

Червоною лінією крізь виставу проходили написані учасниками листи до Одеси, які висіли на білизняному шнурі, причеплені прищіпками. Коли вони звучали, — хотілося сміятися й плакати одночасно. Це були дуже правдиві листи, в яких — і любов, і злість, і бажання змінити щось навколо себе.

Одним з атрибутів вистави стала звичайна електрична лампочка. Та, яку так часто хтось викручує в під’їзді. Та, що дає світло, якого бракує. У постановці лампочка має символічне значення: вона — як показник нашої громадянської свідомості, що висвічує наші стереотипи, страхи, ставлення одне до одного.

Тренерка Наталя Вайнілович задоволена:

— Мені пощастило працювати із щирими, вдумливими людьми, які здатні були перемогти зону дискомфорту, які бажають рухатися далі, бачать сенс у тому, що ми робили — і це велике щастя. Я відчула себе своєю в Одесі, місті, якого не знаю, з людьми, з якими побачилася вперше. Лише три дні — і щось усередині змінюється. Народжується щось нове. Продовження — точно — буде!

Володимир Богатирьов, один із глядачів, вважає:

— Для нашого суспільства не характерно, що театр порушує важливі проблеми і слугує інструментом для розв’язання соціальних питань. Однак те, що я побачив сьогодні на сцені, — це яскрава подія, яка показує, що театр нині — це не лише розвага, а й, перш за все, — можливість вирішення конфліктів, у тому числі й внутрішніх, соціальної взаємодії. Адже мета таких майстерень у тім, щоб ставити питання, а далі — думати, відчувати, діяти, жити.

Проект співфінансується Форумом громадянської служби миру (forumZFD) і спільно впроваджується ГО «АРТ-Плейбек. Інклюзивне театральне об’єднання» та Програмним офісом цього Форуму.