Журналіст, письменник, дипломат. І це далеко не всі іпостасі людини, з якою ми сьогодні спілкуватимемося. Цього разу героєм нашої постійної суботньої рубрики «Гість редакції» буде той, кого дуже важко назвати гостем, тим більше – цієї редакції. Іван Георгійович Нєнов був головним редактором «Одеських вістей» 12 років. І то була ціла епоха в житті газети і в житті Івана Георгійовича. Каже, і цілком слушно, що й зараз заходить сюди як до рідного дому. Але вперше таке щемливе почуття в нього було пов’язане з іншої редакцією, де ми й познайомилися з ним більше як чверть століття тому. Тоді, у 91-му, то була редакція радіо Одеського телерадіокомітету, яку на той час щось близько року очолював Іван Нєнов, ледь розгортаючи дуже важливу сторінку свого життя.

- Ви знаєте, коли я вже працював дипломатом в Туркменістані, був такий випадок: коли водій запитав – куди їхати?, я відповів – «на радіо». А вже як приїхали, здивувався – чому на радіо? Мали ж до міністерства культури…

Це вже відбувалося машинально – «Куди їхати? – на радіо»…

Я на Одеському радіо працював 12 років. Коли я туди прийшов, мені було 45 — 46 років. І сьогодні, коли я проходжу повз той будинок, де пройшла моя зрілість, то дивлюсь і шкодую, що в будинку на Троїцькій, 43 б вже радіо немає. Згадую дружній колектив, дуже творчий. Було багато молоді, і ми робили інформаційне, оперативне радіо. І люди слухали в усіх куточках області, чекали на новини, бо всі новини були свіжими.

- Перш, ніж очолити обласне радіо, Ви 10 років пропрацювали на телебаченні. Вже після радіо трапився досить крутий поворот у вашій кар’єрі — ви пішли на дипломатичну службу. Як це сталося і як Ви змогли так різко змінити напрямок своєї діяльності?

- Ще коли я працював на телебаченні, я був у резерві на роботу за кордоном. Річ у тім, що я знаю кілька мов, зокрема — турецьку, гагаузьку. Розмовляю російською, української, болгарською, румунською, молдавською, азербайджанською, кримськотатарською. Але я був закоханий у телебачення. Потім закохався в радіо. Але після 12 років роботи на радіо мене знайшли і запропонували йти працювати за кордон. Спочатку — до Болгарії. Я відмовився. Потім — до Туреччині на велику посаду, відмовився. І обрав Туркменістан. У мене на те були особисті причини.

- А що Вас змусило звідки повернутися знову до Одеси і знову працювати в журналістиці? Ви після Туркменістану якраз і очолили нашу газету.

- Під час одного з офіційних візиті президента Кучми до Туркменістану у складі делегації був тодішній голова Одеської облдержадміністрації Сергій Гриневецький. Вже після офіційної частини ми розговорилися з Сергієм Рафаїловичем, і, почувши від нього про не вельми гарну ситуацію в обласних медіа, я запропонував: об’єднайте телебачення, радіо, газету і зробіть холдинг. Невдовзі потому ми й вирішили створювати такий медіахолдинг.

А розпочинати вирішили з газети – яку я і очолив. До холдингу, на жаль, справа так і не дійшла – не знайшлося необхідних коштів. Ось так я і опинився більше, як на 10 років в цій редакції, яка теж для мене стала рідною. Зараз вона перебуває в процесі роздержавлення. З одного боку, я не роблю з цього трагедію – просто приходить час, коли газети можуть перетворюватись в електронні ЗМІ. Але, з іншого боку — боляче на все це дивитися. Бо ті 12 років — це теж були роки натхнення. І тоді була велика працівників. Тепер вас менше і менше стає. І це зрозуміло — немає грошей.

- Іване Георгійовичу, на моїх очах відбувалось і становлення одеського радіо, коли Ви ним керували, і наші спроби вийти на цілодобове мовлення, спочатку на середній, потім на FM-хвилі. Знаю, що ви робили для популяризації, для розвитку газети. Але у Вашому керівництві була одна, по суті — унікальна річ, особливо, як на теперішні часи. Ви дуже багато уваги надавали соціальним питанням, влаштувати людям нормальне життя навіть в цей нелегкий час. І, що найголовніше, Вам це дуже часто вдавалося. Я не знаю, хто в ті 90-ті роки спромігся таку кількість людей забезпечити житлом, вирішити інші нелегкі питання. Чому, по-перше, Ви цим займались, і як Вам вдавалося досягати тут успіху?

- Дякую, що Ви не забули. Я завжди говорив і на радіо, і в газеті: головна дійова особа на радіо — журналіст, у газеті — журналіст. І починаючи з головного редактора до прибиральниці, ми все повинні робити так, щоб журналістам зручно було працювати. Для мене це головна мета — створити всі умови на нормальної роботи. А нормальна робота буде, коли соціальні проблеми будуть розв’язані. Це я і робив. Давалося мені це дуже легко, бо тоді з великою повагою ставилися до ЗМІ , особливо до радіо. І всі, здебільшого, йшли назустріч. За це я їм вдячний. А журналісти, в свою чергу, із вдячності викладалися у роботі по повній. У 90-ті роки грошей не було, платили купонами. Люди напівголодні ходили на роботу. Я створив їдальню, де ми працівників годували безкоштовно, і вона працювала кілька років.

Це прекрасний період в моєму житті.

- Все-таки якщо брати телебачення, радіо, дипломатичну службу, газету — що з цього ви вважали найкращими часами?

- Радіо. Хоча наприкінці моєї дипломатичної служби, я там видав вперше за всю історію Туркменістану книгу трьома мовами — туркменською, українською та російською. Українською вона має назву «Туркменські новели». Це, так би мовити, була остання крапка в моїй роботі там. Цю книгу читав і президент, і він говорив: «Ось болгарин таке підмітив в наших традиціях, обрядах, що наші туркмени цього не помічали».

- Зараз на телебаченні, на радіо у нас вже запровадили мовне квотування. Кажуть, що таке може бути і в газетах. Як ви вважаєте, це правильний крок?

- Звісно. Тільки є одне «але». Я хочу підняти мовну проблему в нашій поліетнічній державі. Я не розумію, як румун український чи угорець можуть не розуміти українську мову? Це наша державна мова. Як я називаю Болград? Болград — це столиця українських болгар. І ви знаєте, як я пишаюсь, коли дізнаюсь, що наші діти — і гагаузи, і албанці, і молдавани з Бессарабії займають у конкурсах української мови призові місця. Я працюю в регіональному інституті держуправління при президентові України і викладаю основи публічної майстерності для чиновників. І там був албанець, який розмовляв, відповідав мені на семінарах чистою українською мовою. Болгари, молдавани — чистою українською мовою. Державну мову повинен знати кожен. Неправильним в цій політиці є один дуже важливий момент — за новим законом виключають тепер з державних шкіл мови національних меншин. Це ж неправильно. Дитина повинна знати і державну мову, і свою рідну мову. Треба залишити вивчення рідної мови у державних школах, гімназіях, ліцеях. Не треба створювати проблеми там, де їх немає. Я маю на увазі Бессарабію.

- Ви про Бессарабію не випадково згадали — з нею пов’язаний повністю початок вашого життя.

- Я народився в Ізмаїлі. Мій батько мав румунську освіту, бо жив на території Румунії (тепер — село Суворове Ізмаїльського району). Йому інкримінували вже потім, що він викладав Конституцію Румунії. Він був заарештований. І там, в засланні, мій батько створив школу. Він створив школу в бараку, де жили і політв’язні, і рецидивісти. І він цих рецидівістів вчив читати і писати. Одного разу батькові стало зле і вони, учні, так би мовити, несли свого вчителя у медсанчастину і сказали лікарю: «Якщо він помре, то ти загинеш. Ми тебе знайдемо». Звісно, батько вижив, а з лікарем тим вони потоваришували. Потім батька реабілітували, він приїхав додому і працював учителем історії.

І коли я закінчив педучилище, я теж прийшов до школи викладати. Потім в армію пішов служити. А коли батькові було 50 років, ми отримали То було вітання від його учня-рецидивіста, який вже був на волі.

Чому згадав про це? Бо коли я був дипломатом, то висловив послу ідею: давайте створимо українську недільну школу в Туркменістані. Тоді тутешня молодь вже почала їздити вчитися до Києва, кілька людей в Одесі вчилися. Але перед тим вони лише рік вивчали мову. А потім йшли на 1 курс. А я запропонував: ми створимо цю недільну школу, і вони будуть вчити, як на курсах, мову і літературу. І що ви думаєте? Міністерство гроші виділило і дружина нашого дипломата, вона фахівець-вчитель, викладала українську мову, і за рік ці діти вже говорили українською мовою — туркмени! До речі, в Туркменістані дуже люблять Україну. Ви просто не можете уявити собі! Ми поставили виставу серед школярів. Зал повний був. Закінчується ця вистава піснею «Ти ж мене підманула...» Співають артисти, учні наші співають. Закінчується вистава, і весь зал встає, і вони співають. Вже закінчилась вистава, і посол хоче піти подякувати артистам, а з зали кричать: давайте іншу пісню! Почали «Рідна мати моя», — і всі співають. Ми всі були здивовані. Але тут була причина. Перш за все, близько 250 тис. туркменів воювали на території України, визволяли її. По-друге, коли був землетрус в 48-му році, перший загін лікарів прилетів в Ашхабад. Місто і приміські аули були зруйновані, лікарі операції робили прямо в цих наметах. Потім ще приїжджали люди. Багато з них залишилось там, дівчата одружилися. А потім, в період війни, на Кушку був евакуйований педінститут, наш, Одеський і частково Київський інститут. І вони там, поки була війна, вчилися. Там і аспірантура була педагогічна. Вони дуже люблять наші традиції, особливо пісні. От що значить українська пісня! Вона лунає і там.

- Іване Георгійовичу, Ви з сім’ї вчителів. І початок вашої кар’єри теж був вчительський. Чому все-таки потім Ви пішли трішки в іншому напрямку?

— Я збирався бути вчителем і працювали ми, Нєнови, десь вісім нас було в одній школі. Я співи викладав спочатку. Потім вступив до інституту, а потім мене до армії взяли. Там я був перекладачем у військовій частині — «глибинна розвідка». Я був на офіцерській посаді, і мені платили 360 рублів. Я один раз за 3 роки у відпустці був. Коли я закінчував училище, ирішували, куди направити нас працювати. Одна частина казала, що мені треба стати актором, бо я грав у народному театрі, а друга частина говорила — треба йти в школу. Тягнуло в актори ще до армії, а батьки мої не хотіли й чути про це. Вони казали: краще бути поганим вчителем, ніж гарним актором. Я поїхав нібито відпочивати до Ялти, а насправді взяв характеристику з народного театру і поїхав вступати в театральне. І вступив. Коли батьки дізналися, що я після закінчення буду працювати в театрі «Ромен», вони збунтувалися.

- А яким чином це мало б бути? Як це ви, болгарин, мали бути ..

- ... Довге волосся, гітара... Мене прийняли, але батьки приїхали в Москву і забрали. Я вже див у гуртожитку ромському — я співав ромські пісні, бо у нас в селі було ромів багато. Потім мене забрали і я поїхав вчитися в інституті у Тирасполі, — його і батько мій закінчив.

- Не шкодуєте, що батьки перешкодили Вашій театральній кар’єрі?

- Ви знаєте, дивлячись на те, як сьогодні живуть наші актори, то — ні. Це не значить, що я набагато кращий. Але інколи шкодував. У мене родичі актори, вони реалізовують себе. Але діти їхні не будуть акторами. Хоча і є здібності. Не хочуть так жити, як вони. Потім була робота в комсомолі, знову – школа. Одночасно друкувався у місцевій районці. А далі – телебачення, радіо, де я став головним редактором.

Ви знаєте, на головного редактора ніде не вчили і не вчать. Як говорив Цицерон: Поетами народжуються, а ораторами стають. Так от головними редакторами теж — стають. І головна риса у головного редактора — бути вчителем, знати свою професію, вміти передати свої навички, а потім ще й вчитися у молодих. Це професія не тільки творча, не тільки менеджерська, а це й педагогічна робота.

- Іване Георгійовичу, незабаром ми відсвяткуємо ваш поважний, гарний ювілей. У вашому житті було багато змін, багато цікавих і різноманітних сторінок... Сьогодні Ви вважаєте себе щасливою людиною?

- Хтось з філософів сказав: Щастя — це щось таке, чого немає. А потім ти маєш це, і дбаєш, думаєш про щось інше, що це інше тобі, може, принесе щастя. Я дійшов висновку, що життя — це довга дорога. І на ній треба вміти гідно і піднятися на гору, і спуститися з гори. Це дуже важливо. Я ціную всі сторінки свого життя. Мені мої родичі кажуть так: ти був би двірником — і все одно реалізувався б. Колись переважала дипломатична робота, і я віддавався їй повністю. Потім була газета — їй повністю віддавався. Тепер настав час віддаватися викладацькій роботі, передавати вже літній людині свої знання молодим.

- Ви ніколи не думали, що зі своїми здібностями, енергійністю, знанням мов, етнічною приналежністю, врешті-решт, могли б краще облаштувати своє життя десь за кордоном?

- Не повірите. Ніколи. Хоча у 80-х роках, коли я вже на радіо працював, віце-президент Болгарії запропонував мені переїхати. Він сказав мені: ми тобі дамо квартиру в Софії і віллу. Давай працюй у нас, Іване. Я подякував. Але особисто я не уявляю собі , як я буду жити в Болгарії? Коли я видав першу книгу, «Міст розлучень», в Велико-Тирново була прес-конференція. І одна журналістка мене питає: Як болгарин з України, тоді був Радянський Союз, в Болгарії себе почуває? Я одразу ж сказав: Як син з двома матерями. Всі були здивовані. Я кажу: Ви знаєте, я ходжу по Велико-Тирново по слідах свого прадіда. Бо мій прадід жив біля Велико-Тирново. Я ж 4-е покоління болгар. Мій прадід перший, потім дід, а потім мама, і я. Для мене Болгарія — це як моя історична мати. А Україна — це мати, де я вперше вимовив це благословенне слово «мама». Тут, на цій землі, я зробив перші кроки. Тут я полюбив вперше. Тут я здобув освіту. Тут я себе реалізував. Але я завжди радію, коли щось приємне чую і про Болгарію, і про нашу Україну.

Коли я буваю в Болграді чи в Ізмаїлі, перше, що я роблю, я йду на базар. Там я слухаю різноріччя — люди говорять молдавською, болгарською, албанською, ромською, гагаузькою. І я чую якусь мовну симфонію, таку красиву симфонію різних мов. А в Болгарії я почую це? В якій державі я почую це? Тільки у нас.

Довідка «ОВ»

На кілька справ – майстер

Іван Нєнов — член Національної Спілки письменників Укра­їни і Болгарії, заслужений журналіст України, лауреат літературної премії ім. Степана Олійника. Працював тележурналістом Одеської студії телебачення, керував Одеським обласним радіо, був головним редактором обласної газети «Одеські вісті». Працював на дипломатичній роботі у Туркменістані. Був професором кафедри ОРІДУ Академії держуправління при Президентові України.

Кандидат політичних наук, доцент. За освітою — філолог і журналіст.

Народився в Ізмаїлі 1944 року. Дитинство і юність пройшли у Болграді. Нащадок бессарабських болгар. Починав свою трудову діяльність вчителем Виноградівської школи Болградського району.

Сформувався як письменник-новеліст. Його збірки новел видавалися на восьми мовах народів, що мешкають в Україні. У творчій палітрі Івана Нєнова і повісті «Міст розлуки», «Опікун», і романи «Розкидані по землі» і «Батько бессарабських болгар»...

В усіх його творах, виданих українською, болгарською та іншими мовами, червоною ниткою проходить тема миру і злагоди в Україні.