Скільки живу, стільки й чую, як погано на дітей впливає сучасна техніка. На моїй пам’яті спочатку в усіх смертних гріхах звинувачували телевізор з «дурними мультиками», потім настала черга комп’ютерів та «жорстоких ігор». Ну а зараз корінь зла всі бачать в планшетах, смартфонах та інших технологічних засобах, які загалом полегшили комунікацію людства. Саме їх винуватять у тому, що діти не хочуть вчитися, ігнорують живе спілкування та зовсім не грають в рухливі ігри. Здавалося б, є всі підстави вважати, що виросло пропаще покоління, яке зовсім нічим не цікавиться.

Але давайте перенесемося на десятки років тому й спробуємо згадати тогочасне дитинство детальніше. Хіба тоді не було дітей, які надавали перевагу художній літературі перед зубрінням чергового параграфу з підручника? Хіба зовсім не було таких дітей, які щось тихенько робили у майстерні (вдома чи в спеціальному клубі), ігноруючи ігри з м’ячем? Врешті-решт, чи всі отримували гарні оцінки з предметів і любили школу взагалі? Анекдоти про школяра Вовочку, який був дуже далеким від образу відмінника, з’явились задовго до того, як американські мультики чи Інтернет стали невід’ємною частиною дитинства.

Водночас, вийшовши на вулицю, я не бачу порожніх дитячих майданчиків. Малюки кричать, катаються на гойдалках, граються з м’ячем, катаються на велосипедах. І навіть новенький телефон, який кожен з них носить в кишені, не відволікає їх від дитячих радощів. Водночас, чимало їхніх ровесників і справді сидять по своїх домівках, зосередивши свою увагу на смартфонах та портативних комп’ютерах. Зазвичай це діти-інтроверти, які не знаходять порозуміння серед своїх однолітків. Але вони існували завжди. Тільки без сучасних пристроїв такі діти зосереджували свою увагу на книжках, малюванні чи іграх самих з собою. Єдине — якщо раніше це були різні заняття, то тепер їх всі можна робити за допомогою одного невеличкого планшету. А якщо під’єднати гаджет до інтернету, то різко зросте шанс знайти людину, яка зможе стати цікавим співрозмовником.

Звісно, всесвітня мережа ховає в собі чимало прихованих загроз, дітям та їхнім батькам ще треба навчитися правилам безпеки в Інтернеті. Потрібен певний контроль за тим, які сайти дитина відвідує, чим цікавиться в мережі. Однак гіпотетичний тінейджер вірогідніше накладе на себе руки, ставши жертвою цькувань в реальному житті, ніж надибавши анонімного «куратора» в суїцидальній грі «Синій кит». При цьому ми не чуємо масових закликів закрити всі школи, розвиваючі гуртки та ізолювати підлітків від спілкування з ровесниками. То чому ці заклики лунають на адресу Інтернету, де історія браузеру подекуди може розповісти про дитину більше, ніж розкаже батькам вона сама?

Час від часу на очі мені потрапляють цитати на кшталт «Дитинство без Інтернету – найкраще, що могло подарувати мені життя». Люди пишуть у всесвітній мережі, як добре без неї жилося, і я згадую поняття «взаємовиключні параграфи». Але що цьому дивуватися? Більшість із нас взагалі схильні ідеалізувати минуле та вважати, що саме їхнє дитинство було найкращим. При цьому не важливо, на який час прийшлися дитячі роки: повоєнні п’ятдесяті, застійні сімдесяті чи буремні дев’яності. Кожна епоха має свої особливості, які міцно увійдуть в пам’ять наймолодших представників того покоління. І для них саме їхній час лишиться найкращим, незважаючи на наявність чи відсутність піонерських таборів, кишенькових тамагочі чи доступу до мережі Інтернет.