31 грудня вже минулого року почалося висунення кандидатів на пост Президента України. З цього дня країна опинилася в новій для себе політичній ситуації. Одна за одною дві виборчі кампанії, президентська і парламентська, пройдуть під час війни.

ЄДНОСТІ НЕ БУЛО, ДОВІРИ НЕМА І НЕ ПЕРЕДБАЧАЄТЬСЯ

У жовтні 2014 року, коли відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, війна тільки починалася, і завдяки першим Мінським угодам у багатьох були ілюзії, що до «холодного миру» з Росією на якихось умовах вдасться повернутися. Тепер подібних ілюзій нема ні в кого. Якщо у воєнному плані щось і зміниться, то в гірший бік. Державу доведеться захищати всіма можливими способами, а дипломатичних зусиль глави держави (адже саме вони чотири роки були щитом України) вже недостатньо. Президенту, парламенту й уряду знадобляться всенародна підтримка і всенародна довіра. Особливо — в разі невдач і поразок.

Втім, історія із запровадженням воєнного стану показала, що в Україні з довірою і підтримкою не тільки до глави держави, а до влади в цілому, виникли великі проблеми. Це в мирний час відсутність довіри заважає країні розвиватися, а під час війни недовіра до влади загрожує існуванню самої держави. Наскільки кандидати в президенти і лідери політичних партій усвідомлюють таку загрозу? Здається, вкрай погано.

Історія України сповнена прикладів того, що здобуті народом Перемоги через розбіжності серед національної еліти оберталися безглуздими поразками.

Якби тих чвар не було, перша українська держава в другій половині XVII століття, володіючи одним з найсильніших в Європі військом, захистила б свою незалежність, не стала б предметом розділу між Москвою і Варшавою.

Якби була єдиною українська старшина, вцілів би Батурин, а Іван Мазепа відновив би справжню незалежність Гетьманської України у XVIII столітті.

І на початку ХХ століття у нашого народу був шанс, коли після розвалу Російської імперії влітку 1917 року з усієї деморалізованої російської армії боєздатність зберегли лише зібрані воєдино українські частини генерала Скоропадського. Їх розформувала Центральна Рада, залишивши себе фактично беззбройною перед ордами більшовиків.

Відсутність навіть натяку на єдність української влади впродовж 1918—1920 років знову призвела до того, що Україна опинилася предметом поділу між кількома державами, а боротьбу за незалежність довелося починати з чистого аркуша. У надважких умовах і з великими жертвами. При цьому навіть у лавах ОУН-УПА впродовж усього періоду Визвольної боротьби відбувалися між-усобиці і розколи.

НАДІЇ НЕ СПРАВДИЛИСЯ

Після розпаду радянської імперії безглуздо було б говорити про єдність і довіру всередині української владної еліти. Хоча б тому, що такої еліти взагалі не існувало. У владі попервах перебувала комуністична номенклатура, частина якої перефарбувалася в кольори національного прапора, а потім колишні комуністи і комсомольці розділили владу і власність з криміналом, що виріс мов на дріжджах. Кожна з посталих у результаті фінансово-промислових груп (ФПГ) на чолі з «олігархом» має свої власні інтереси. А історію незалежної України останніх двох десятиліть можна розглядати як безперервну боротьбу ФПГ, у якій фактично не враховувалися і не враховуються загальнонародні і загальнодержавні цілі.

Двічі у народу була можливість втрутитися в боротьбу павуків у банці, зламати їх систему «понять», але щоразу — в 2004 та 2014 роках, під час першого і під час другого Майданів — олігархи організаційно виявлялися сильнішими. Вони використали демократичні інститути проти демократії, а народ, як і раніше, залишався за бортом політичного процесу. У 2014-у, щоправда, з початком війни, коли держава фактично зникла, залишивши країну перед обличчям наступаючого ворога беззахисною, в українського народу ненадовго з’явилася можливість знову впливати на події.

Без перебільшень можна сказати, що Україну в момент крайньої небезпеки врятували добровольчі батальйони, волонтери та громадські активі-сти. З’явилася надія, що захист Вітчизни, як спільна мета, допоможе формуванню громадянського суспільства і політичної нації. Ці надії ще живуть у свідомості українців, але з кожним днем стають примарнішими і слабшими.

ЗНОВУ «НОРМАЛЬНА» ДЕРЖАВА

Після того як зникла безпосередня загроза окупації більшої частини України, коли окупанти зупинилися на адміністративному кордоні Кримської Автономної Республіки, коли їх зупинили на Донбасі, у Києві під керівництвом новообраного президента і глави уряду почалася планомірна робота з відродження звичної олігархічної системи. «Нормальної» держави без участі народу.

Роль добровольчих батальйонів зведена нанівець їх включенням у ЗСУ і підпорядкуванням армійському начальству. Роль волонтерів дедалі більше контролюється державними структурами, найдіяльніші громадянські активісти опинилися під підозрою, їх дедалі частіше затримує поліція. Прірва між народом і владою поглиблюється на очах. Недовіра через обмануті надії часом переходить у ненависть і неприязнь.

Неприязнь — поганий помічник там, де необхідно прийняти розумне рішення. Виборів глави держави це стосується передусім, бо на емоціях виборців у багатьох, навіть благополучних, країнах до влади не раз приходили популісти, інтригани, бандити і просто неадекватні, непридатні, щоб зайняти найвищу посаду, люди. В усталених демократіях і в умовах миру запобіжником від таких людей є громадські інститути і чинний закон. В Україні подібних запобіжників нема. А без запобіжників та механізмів стримування дрібний злодюжка здатен на кілька років перетворитися в Януковича, шахрайка — вирости в диктатора, а талановитий комік — здати країну з бебехами своєму менеджеру та режисерові.

Перебираючи варіанти, я якось залишив без уваги довгу руку кремлів-ського агресора, а також його здатність втручатися скрізь і всюди — від Сполучених Штатів до країн Євросоюзу — в хід виборів. Але, подумавши, зрозумів: Путін, бажаючи зла Україні, не витрачатиме гроші намарно. Цю роботу, за загальної недовіри до влади, можуть виконати самі українці в день виборів 31 березня.