105 років тому, 7 січня, у родині лісоруба, яку доля закинула з України до Казахстану, народився хлопчик. Назвали його Іванком. У селі Семиозерному Троїцького району Кустанайської області минуло його дитинство. Мамині пісні, щедрівки, колядки пробудили у хлопця цікавість до далекої прабатьківщини. А ще там, розповідали старі люди, є море. І називається воно Чорним. У їхньому озері вода в сонячну погоду синього кольору, в негоду – сірого… А там, десь в Одесі, чорного? Цікаво…

Після закінчення Троїцької семирічної школи Іван Гайдаєнко вирушає до моря. На високому скелястому березі він вирішує, що стане моряком. І свого домігся. 1932 року закінчив Одеське морехідне училище. Розпочалася служба на суднах далекого плавання. На грамотного випускника морехідки звернув увагу перший помічник капітана. Він запропонував юнакові дописувати до місцевої преси про дозвілля однолітків. Пообіцяв і свою підтримку у цій справі. Юнак погодився. В одеських газетах з’явилося нове ім’я. Під час громадянської війни в Іспанії плавав на транспортному судні, що заходило в середземноморські порти. Фашисти потопили судно, а екіпаж запроторили до в’язниці Санта-Марія.

…Морально загартованим повернувся на рідний берег стерновий матрос Іван Гайдаєнко. Та лікарі порадили на певний час облишити море. Життя моряка на суходолі втрачало сенс. Знічев’я дописував до місцевих газет про виробничі успіхи морських екіпажів. Молодого моряка охоче друкували. У вересні 1939 року Івану Гайдаєнку запропонували роботу у пресі. Треба було їхати до далекого Луцька. Спочатку моряк опановував на Волині фах літературного працівника, а потім одержав підвищення – став завідувачем відділу. Несподівано для усіх місцевих журналістів новачка призначили редактором молодіжної газети. Плин журналістського життя дуже стрімкий. Молодий редактор і незчувся, як у вікно заглянув тривожний світанок червня 1941 року. У військкоматі він пояснив, що має морський фах і його місце на флоті. Залишаючи Луцьк, згадав нещодавно прочитані рядки Тараса Шевченка, що звучали заклично:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать…

«Не дамо, Тарасе Григоровичу. Обіцяю усім своїм життям», – подумки поклявся.

Спочатку Іван Гайдаєнко служив на транспортному судні, що вивозило з Одеси заводське обладнання, поранених, постачало війська боєприпасами, спорядженням. Брав участь в обороні міста, що стало до болю рідним. Яскравою сторінкою в життєпису Івана Гайдаєнка стала служба у Волзькій військовій флотилії. Екіпажі річкових кораблів вступали навіть у протиборство з ворожими танками. Якось штурман Іван Гайдаєнко почув на саратовському березі по радіо знайому мелодію. Згадалося: вдома, у Семиозерному, їхня родина співала за столом «Реве та стогне Дніпр широкий». Журналістська допитливість привела Івана Гайдаєнка до приміщення радіостанції імені Т.Г. Шевченка, що працювала тут з листопада 1941 року. Позивними радіостанції була мелодія одесита Д. Крижанівського. Художнім керівником радіостанції працював Юрій Васильович Шумський. Моряк пам’ятав його гру на сцені Одеського українського драмтеатру. Дізнавшись, що штурман друкувався в одеських газетах, сидів у іспанській в’язниці, художній керівник запропонував розповісти радіослухачам про боротьбу з фашизмом в Іспанії. І молодий офіцер повідав радіослухачам про те перше протиборство.

На Івана Гайдаєнка звернули увагу у Політ­управ­лінні, запропонували написати про ті місяці тяжких випробувань пропагандистську брошуру. Робота над рукописом просувалася швидко, бо усі ті злигодні стояли перед очима. Книжка в тоненькій обкладинці «У коричневому полоні» невдовзі побачила світ. Коли автор одержав з видавництва бандероль, руки мимоволі затремтіли. «Орськ!.. Це ж туди колись привезли з Оренбурга Тараса Шевченка! Це ж там записував він свої вірші до захалявних книжечок!.. О Боже!.. Він ніби благословляє мене». З міста, де перебував на засланні Тарас Шевченко, розпочав шлях письменника Іван Гайдаєнко. Після завершення битви на Волзі морський офіцер написав ще три публіцистичні нариси про славетні подвиги моряків-чорноморців: «Дзот № 11», «Відважні моряки» та «На обороні Севастополя».

А після Перемоги красне письменство стає справою усього життя Івана Гайдаєнка. За роки перебування у Спілці письменників він написав і видав понад двадцять книжок: роман «Санта-Марія», збірки нарисів, оповідань, повістей, гуморесок, п’єс. Останнє видання – тритомник творів 2013 року. Одеська громадськість, шанувальники літератури висловлюють щиру вдячність меценатові Сергію Рафаїловичу Гриневецькому за фінансову підтримку у шляхетній справі.

Тривалий час Іван Петрович Гайдаєнко очолював обласну письменницьку організацію. Енергію, авторитет громадського діяча він спрямовував не на власні справи, а на облаштування побуту колег-письменників. Так, наприклад, тривале ходіння Івана Петровича по чиновницьких кабінетах завершилося спорудженням письменницького будинку на вулиці Пироговській. В тому будинку мешкали Володимир Іванович, Олександр Уваров, Володимир Лясковський, Юрій Усиченко, Іван Рядченко, Борис Нечерда, Ноте Лур’є, Степан Ковганюк, Григорій Карєв, Олександр Батров. Усіх і не згадати.

… Наближалася 150-та річниця народження Кобзаря. Іван Гайдаєнко тоді вже працював головою обласного Комітету захисту миру. Він узяв відрядження до Києва. У виставковому залі Спілки художників України він побачив монументи, приготовлені для Аргентини та Канади. Тут же, у залі, Іван Петрович звернув увагу на пам’ятник Кобзареві, виготовлений експериментально із модного тоді оргскла. Його авторами були В. Бородай, А. Білостоцький та О. Супрун. Представник Одеси попросив тодішнє керівництво Міністерства культури передати монумент з балансу на баланс Одеському управлінню культури. Іван Петрович пообіцяв, що за підтримки обласної влади знайдеться можливість спорудити пам’ятник Кобзареві на березі Чорного моря у парку його імені. Міністр погодився. І от монумент було повантажено на трейлер, накрито брезентом і привезено до Одеси. Залишили його, доки спорудять постамент, на території стадіону «Чорноморець».

Іван Петрович довго ходив прохачем. Та завдяки підтримці багатьох небайдужих людей – відомих художників, письменників, скульпторів, які входили до складу Комітету захисту миру, переконав начальство. Тодішній голова Одеського міськвиконкому Лазар Заярний виділив кошти. Було відлито бронзову скульптуру Кобзаря. Пам’ятник не забарився.

Іван Гайдаєнко доклав чималих зусиль і до заснування нашої газети «Одеські вісті», ровесниці незалежності України, був членом редколегії. На сторінках нового видання Іван Петрович друкував публіцистику, пригодницьку повість «Тайник на Таїровському кладовищі». Ці твори ще чекають на свого доброчинця.