Інколи зустрічаю в соцмережах коротенькі замітки цього інтелігентного одесита. Україномовні і, як правило, дуже актуальні. Імені без його згоди, звісно, не називатиму. Так ось, молодий мешканець великого міста тонко підмічає важливі деталі буття і пропонує друзям для обговорення. Читають, відгукуються. Але я вважаю, що читацька аудиторія повинна бути набагато ширшою. Якщо й не всеукраїнською, то хоча б «всеодеською».

Отже, слово принциповому одеситу:

«Гуляв із сином у трохи незвичному місці, серед незнайомих людей (намагаємося долати значні відстані). Прийшли на майданчик, відразу ж зайняли вільну гойдалку. Поряд катався дворічний хлопчик. Перше, що я почув від його бабусі: «Кірюша, смотрі, к нам твой коллєга прішол».

Трохи з нею розговорився. Це була жінка років п’ятдесяти, яка чомусь відразу здалася мені вчителькою. І дійсно, з’ясувалося, що вона педагог, викладачка англійської мови. Не сказав би, що спілкуватися було прямо аж приємно, але якщо до мене звертаються, я відповідаю, якщо хочуть поговорити — рідко відмовляюся. В процесі назвав ім’я її онука. Дослівно спитав: «А Кирилові подобається?», на що відразу ж отримав уточнення:

— Сєргєй, он нє Кирило, а Кірілл.

— Це принципово?

— Конєчно.

— Гаразд, але ж ви теж перекладаєте моє ім’я, і нічого, я не протестую.

— Ну харашо, давайтє дєржаться своїх культур…

Перевірити на практиці експеримент не вийшло — жодного імені більше не прозвучало. Отака вона, «адєская інтєлігєнція»...

Як бачимо, у цьому короткому тексті непогано висвітлена проблема ідентичності. І добре вже те, що в Одесі є кому захищати українську позицію. Але чує моє серце, що опонентів у проукраїнського одесита та його однодумців набереться в десятки разів більше. А як в інших містах України?

Зацитую киянина Сергія Грабовського, який два роки тому вже порушував у газеті «День» актуальну для воюючої України тему:

«Чомусь «народовольця» Миколу Кибальчича щедрою рукою даруємо росіянам, коли вимовляємо його ім’я таким чином: Ніколай Кібальчіч. А комуністичних діячів родом з України часом називають: Ніколай Криленко, Ніколай Подґорний... І помічник Хрущова фігурує як Ґріґорій Шумскій, хоч він був українцем за національністю. Ще гірше з радянськими генералами та маршалами. Чому «Маліновскій» чи «Тімошенко», якщо вони вважали себе українцями і були ними? Або пишуть «Сєрґей Вішнєвскій», тоді як генерал Сергій Вишневський був українцем із Рогатина, а генерал Дмитро Осадчий — із Житомирщини, втім, його ім’я вимовляють: «Дмітрій Осадчій»... Та й прізвище першого й останнього президента СРСР навряд чи правильно вимовляти Ґорбачов — він би таке й не вимовив...».

З одного боку бачимо напористість і єдність імперців, а з іншого — лише поодинокі спроби відстояти рідне, українське. Думаю, що багато що за нас вирішив сам Путін. Якби не війна, то ми б іще довго вагалися. А тепер сумніви зникли: треба відстоювати саме українські написання й вимову. ЗМІ повинні служити народові, а не Путіну. А ностальгуючим за імперським часами вчителькам можна просто виїхати в Росію. У нас так багато проукраїнських біженців з Донбасу і Криму, що квартири «зачарованих на схід», які туди вирушать, довго не пустуватимуть.