Зараз люди в соцмережах сперечаються більше, ніж будь-коли раніше. Тих, хто підтримує Порошенка, ідейні противники зазвичай називають «порохоботами». І стверджують, що останні працюють винятково заради грошей. Стверджують самовпевнено і бездоказово. Однак скидається на те, що згадані «порохоботи» критикують чинного Президента набагато більше, ніж підтримують. Оцей чималенький проукраїнський сегмент як в області, так і в столиці причорноморського краю, хоче збереження України. Те ж саме спостерігаємо на решті території держави.

Журналісти Іван Капсамун та Валентин Торба написали спільну статтю в газету «День». Назва її така: «Вороги» Президента Порошенка і один великий друг». Оскільки Іван родом з Буджаку, а Валентин — з Луганщини (тобто йдеться про Південний Захід і Схід), а свої зусилля об’єднали завдяки київській, центральноукраїнській, газеті, то можна вважати, що рівень об’єктивності статті досить високий. Хто ж є отим таємничим «великим другом»? Про це молоді хлопці пишуть так: «стосовно великого друга, то йдеться про виборців, які готові все вибачити і голосувати за нинішнього Президента заради геополітичного розвороту від Москви...». У цьому весь секрет добровільного «порохоботства». Не в заробітках тут справа, а в чіткій власній позиції. Вона, як правило, вистраждана, тому заслуговує на повагу.

А тепер зосередимося на одеському матеріалі. І про новини, і про ідеї, і про те, що «накипіло».

Мешканець південної Бессарабії Петро Рибін пише: «Зараз у Татарбунарах точаться церковні дебати... Звісно, в самій церкві налаштовані проти Порошенка й України. Та й чиновники-патріоти є такими лише в черзі за зарплатою. Моя думка така: держслужбовець, який свідомо не розмовляє державною мовою, в глибині душі не пов’язує свого життя з Україною. І відкрито демонструє свою зневагу до держави. Його метою є лише власне збагачення. Настільки, наскільки це дозволяє посада…

З 1997 року я своїм коштом видаю єдину україномовну газету в Бессарабії. А кошти з бюджету щедро йдуть на видання сепаратистського чтива. Від держави й слова подяки дотепер не чув. Та хіба я один такий? Помер Микола Клименко з Гуляйполя — померла і газета «Майдан»... Якось поклав на стіл статтю з «Чорноморських новин» депутату Павлові Мовчану про те, як знищують «Просвіту» в Татарбунарах. Через день заходжу, а він її навіть в руки ще не брав...».

Зрозуміло, що патріот (і внук репресованого) має право на таку відвертість і категоричність. Але ж це водночас камінець у бік Президента. Які б проблеми не існували до 2014-го, але за п’ять років проукраїнську більшість суспільства вже можна було перетворити на моноліт! Або хоча б посилити українську складову Причорномор’я, Південного Сходу. Але результати поки що дуже скромні...

Петро Рибін хоче вірити в краще, але наголошує: «Поки не буде зламаний «совок» при владі, ми житимемо погано. Я художник і знаю, що майстри мого рівня в нормальних країнах володіють чималим ресурсом. А в мене все йде лише на виживання. Навіть коли жив у Грузії, то міг у достатній кількості купувати і фарби, й полотна... Роботи, придбані у мене за півсотні доларів, люди вивозили і перепродували потім за фантастичні гроші. На жаль, зараз мало пишу, бо нема грошей, щоб купити паливо для грубки в майстерні. Працюю лише влітку. Тому багато задумів не виконано, а роки минають... Кілька разів намагався створити студію в Татарбунарах. Це владі зовсім не потрібно, і вони мої пропозиції завжди сприймали вороже. У 1994 році мене навіть скоротили по штату, аби звільнити з посади керівника гуртків образотворчого мистецтва при Будинку дитячої творчості. З Грузії я повернувся в Україну з досвідом керівника студії на проспекті Руставелі. Вісім моїх студійців потім вступили до Академії мистецтв! Гостем моєї студії був навіть Сергій Параджанов! В Україні ж, зокрема на Одещині, все складніше. Ніби якась інша держава. У 1991-у в Національній бібліотеці ім. Вернадського я відкривав свою першу персональну виставку в Україні. Було 94 роботи, і домовленість на тиждень, але виставка пропрацювала чотири місяці. Потім були виставки по Україні, а в 2002 році — знову у Києві, в Музеї гетьманства. А в цей час десятиліттями місцеві особи при владі принижували, тероризували мене судами, вчиняли провокації. Із 1994-го я практично безробітний. Найкраща моя виставка на Одещині була в Кілії — на березі Дунаю. Виявилося, що там у людей більше поваги до мистецтва, ніж у столиці. Я був дуже здивований ставленням людей і їхньою увагою до художника. Можу пояснити це великою віддаленістю жителів містечка від мегаполісів, де всі зайняті винятково зароблянням грошей...».

Татарбунарець прожив на світі чимало, тому й оптимізм у нього досить стриманий. Молодь не обтяжена негативним досвідом, набагато динамічніша, вірить у краще. Скажімо, одесит у третьому поколінні Ігор Бутко є своєрідним символом нової Одеси. Почав з книг, про що пише відверто:

«Книжками з історії України я зацікавився у десять років. Саме тоді до мене і прийшло усвідомлення того простого факту, що Росія — ворог. А в 2004-у, коли я, живучи на промисловій околиці Одеси, відкрито підтримував «помаранчевих», то постійно наражався на відверту агресію з боку оточуючих, які дуже симпатизували Росії, Путіну і Януковичу. В 2009-у, коли вже мав певний багаж знань з історії, міг досить змістовно обґрунтувати, що Росія для України — ворог. Але й тоді регулярно зустрічався з небажанням слухати, а часом ще і з намаганням переконати, що я не правий, що Росія — братня країна, наша надійна опора і підтримка. У 2014-у довелося припинити спілкування з багатьма людьми, яких вважав добрими приятелями і навіть друзями. Також був вимушений «викреслити» з оточення «ватних» родичів, адже навіть зовні адекватні люди почали біситися у припадках прихильності до Московії.

Тепер я дуже тішуся з того, що твердження про ворожість Росії не зустрічають особливих заперечень в одеситів. «Ворог, то й ворог…». Тобто відчувається згода. Якщо йдучи Дерибасівською чи, припустимо, проспектом Шевченка, я голосно скажу: «Росія — ворог», то сумніваюся, що хтось оглядатиметься. Це вже засвоєний матеріал. Інша річ, що сприйняття Росії в цьому місті має кілька площин. З одного боку, це країна, яка напала на Україну, тобто, справді ворожа. А з іншого — це величезне культурне поле, ставлення до якого здебільшого цілком позитивне. Звісно, ключову роль тут відіграє домінування російської мови. А це, логічним чином, тягне за собою і відповідний культурний контент.

В юності мої музичні смаки формувалися за активної участі «ДДТ», «Кіно», «Акваріума», «Наутілуса», «Аліси»... Я не бачив у цьому нічого дивного. Сприймав їх окремо від РФ. Але на певному етапі зрозумів, що потрібно вибирати: або ти українець і від усього цього відмовляєшся, або… Я відмовився! А інші, зокрема й ровесники, які слухали все це разом зі мною, — ще ні. Формування в суспільній свідомості негативного ставлення до культурного контенту, виробленого у ворожій країні, безумовно, вже почалося, але цей процес триватиме ще довго.

Спостерігаючи за логікою і динамікою соціокультурних процесів, я розумію, що ситуація хоч і повільно, але покращується. Якщо не станеться ніяких «тектонічних зсувів», якщо Україна отримуватиме адекватну зовнішню підтримку і, зрештою, стане тією силою, яку ворог буде абсолютно неспроможний здолати, існує вірогідність, що років через п’ятнадцять-двадцять Одеса в культурному сенсі стане приблизно такою, як сучасний Київ. За моїми спостереженнями, в столиці реально україномовних людей десь близько 20%. А якщо рахувати з тими, хто легко переходить на українську, то й значно більше... В Одесі кількість україномовних набагато менша, і переходити на мову готові далеко не всі, та все ж... Процес запущено. Проте, й ворог не спостерігатиме за цим спокійно. Бо це війна. І культурна також...».

Тут Ігор Бутко має рацію: ворог не спостерігатиме спокійно. І в нього хороше озброєння та глибоко ешелонована лінія наступу.

Ровесник Ігоря — Олег Петришин — пише практично про те ж: «Коли їдеш територією Молдови, то зразу видно, що це Молдова. А от на Одещині так не завжди. В селі Кучурган зупинявся. І що бачу? Вивіски — лише російською. Магазин «Спутник», «Просто Мария», «Изделия из металла», «Аптека круглосуточная», «Парикмахерская»... Тобто на всіх торгових точках і магазинах вивіски мовою ворога. Люди тут взагалі не бачать України. І в такій атмосфері виростає молоде покоління. То на чиєму боці вони будуть?

Лариса Сапункова із села Розквіт Березівського району додає: «Якось мені помилково подзвонив незнайомець. Почув від мене українську і ніяково перепитав: «Куда я попал? На Закарпатье?». Ось вам і реальний стан справ у нашій південній області. Мені вже багато довелося пережити за мою тверду проукраїнську позицію. Половина сусідів не вітається... На моїх дітей у школі тиснуть. Й оцінки у них погані, і знань відповідних нема. Роздають якісь передвиборні гроші... Я принципово відмовилася брати. Бо хочу мати чисті руки. І не хочу реваншу вчорашніх...».

Іван Захарченко — біженець з Донбасу. Там побував у підвалі, на Одещині йому спокійніше, але також має підстави для тривоги: «У нас, на Саратщині, в селах голосують за принципом: «за кого завгодно, аби тільки не за Пороха...». І за Юлю теж не хочуть... Для них вона надто «помаранчева». Переважно за «Опоблок» голосуватимуть. Але в самому райцентрі спектр думок ширший. У Сараті і за Порошенка можуть голос віддати, і за Юлію Тимошенко... Прикро, що Президент останні п’ять років мало дбав про підтримку і зміцнення свого електорату...».

А тепер узагальнимо. Може, я акцентував на суто одеських проблемах і пересічному українцеві нема чого переживати? Якось та й буде? Але цікаво, що навіть могутній в економічному становищі Захід стривожений нинішнім станом речей. Американський аналітик Скотт Карпентер зробив такий висновок: «Післявоєнний світовий порядок, заснований на нормах міжнародного права, поступово відживає своє. Три фундаментальні речі породжують світову нестабільність: 1) інформаційно-технологічна революція, 2) наростаюча нерівномірність розвитку, 3) непередбачувана політика найбільшої світової наддержави — США». Далі він говорить про величезні ризики для «нестійких систем». Єдиним виходом вважає «зменшення вразливості».

Сказати це просто, а от досягти важко. Освічені українці це також розуміють. Доктор державного управління, професор Василь Куйбіда пише: «Сьогодні Україна разом з рештою світу поступово входить у смугу глобальної нестабільності. Коли централізована держава і солідаризоване суспільство відіграватимуть дедалі більшу роль у боротьбі за виживання...». Це зрозуміло. Але наскільки у нас суспільство солідаризоване? Якщо виходити з інформації, викладеної вище, то не дуже. Принаймні, на Одещині. Толерування олігархів, категоричне небажання розворушити «сепарське» болото — явно помилкові установки. Друзів і послідовників з цих категорій не «рекрутуєш». Логічніше спертися на тих, хто привів тебе до влади. Тобто — на людей Майдану і на тих, хто йому співчував.