Деякі вчені вважають, що батьківщиною амазонок є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, яка відбулася в 626 році під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни.

Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».

Якось, гортаючи підшивку «Кримської світлиці», звернув увагу на фото колоритної козачки в папасі, шароварах і з шаблюкою. Виявилося, що це уродженка Криму Харитина Пекарчук, яка сто років тому воювала за Україну. І вороги тепер будуть стверджувати, що півострів «ісконно русскій»? Де ж він «русскій», коли навіть корінна кримчанка боролася проти ненависної імперії із шаблею в руках? Фото Харитини Пекарчук якраз і фіксує факт участі новітніх амазонок у війнах ХХ століття.

Писав про мужніх підпільниць Холодного Яру і письменник, учасник тогочасних боїв за Україну Юрій Горліс-Горський. Мотивовані жінки анітрохи не поступалися чоловікам. Більше того, траплялося, що й командували ними. Cкажімо, Олександра Соколовська (легендарна отаманша «Маруся»), за переконливими свідченнями Василя Шкляра, була реальною історичною особою, вчителькою гімназії. Знаємо про неї більше завдяки його роману. «Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька і брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває», — так пояснювала «Маруся» свою мотивацію побратимам.

Подібне повторилося і в роки Другої світової війни. Відчайдушна Віра Гісяк за стилем поведінки і кількістю пригод трохи нагадує Горліса-Горського чи Євгена Стахіва. Ще в школі була членом «Сокола» і «Пласту». З 1938-го вона — у юнацтві ОУН. У 1940 році нелегально перейшла польсько-угорський кордон на Закарпаття. Згодом заарештована угорцями й видана німцям. У Сяноку втекла з жандармерії й дісталася до Кракова. У 1941-у Провід ОУН направив її в Рівне, а потім — на Полісся, в Берестя і Дорогочин. У 1943-у ув’язнена німцями під іменем «Віра Дякович» за зв’язок з УПА. На жаль, невідомі обставини смерті підпільниці. Бракує даних і про її перебування на Берестейщині. А було б украй цікаво знати, як почувалася галичанка в умовах підпілля на півдні нинішньої Білорусі.

Прикро, що й досі є чимало білих плям в історії нашого Опору. Воювали ж не тільки зброєю, а й своєю непохитною позицією. В роки Другої світової німці відібрали три тисячі українок для подальшого запліднення «арійцями» і народження ними дітей для Рейху. Зрозуміло, що ставлення до таких жінок було б набагато кращим, ніж до тих, хто працював на фабриках чи в сільському господарстві. Ці жінки майже нічого не знали про хід війни. Але й за таких обставин 600 із них (тобто 20%) відмовилися народжувати яничарів. Були відправлені в концтабори і там знищені. Про це мені розповів ще у 1978 році колишній соловецький в’язень Андрій Онищенко. Звідки він про це дізнався — мені не відомо, підтверджень цьому я пізніше не знаходив, але діяч петлюрівської доби просив запам’ятати цей факт і донести його до загалу, коли буде така можливість.

Воювали й воюють жінки і в нинішній російсько-українській війні. В Іловайському котлі та Дебальцевому серед загиблих і поранених були десятки жінок. Бо коли над Батьківщиною нависла небезпека, вони зібрали похідні рюкзаки.

Пішла на фронт і Вікторія Дворецька, донька принципового міліціонера, який звільнився з роботи, трохи не допрацювавши до пенсії. Вікторія — вся в батька: така ж принципова, бойова. Деякий час була першим заступником командира розвідувально-диверсійної роти.

Була журналісткою, а потім опинилася в підрозділі морської піхоти Людмила Мала. Потрапила до тих морпіхів, які вийшли з Криму, бо не захотіли зраджувати Україну. Гармонійно вписалася в колектив. «Коли жінка потрапляє до чоловічого підрозділу, — говорила згодом, — бійці стають чемнішими, поміркованішими. Стають чоловіками з великої літери! А найвища похвала для жінки на фронті — коли її називають «побратимом».

Мати трьох дітей Тетяна Чудновець, яка працювала вчителькою, пішла на фронт услід за чоловіком і сином. Оскільки сама з Вінниччини, то й позивний отримала «Подоляночка». Звісно, думками постійно з рідними: «Я дуже сумую за дітьми, особливо за своєю чотирирічною донечкою... Адже коли у побратимів з їхніми дітками вдома хоча б мама, то у моєї Катрусі поряд — ані тата, ані мами... Але мушу бути тут, на Донбасі, заради її майбутнього, заради тисяч таких, як вона!».

Киянка Андріана Сусак — донька підприємця. Також не змогла залишися в тилу під час війни. У 2014-у із сотнею добровольців пішла у бік Луганська. Тепер уже половини тих її побратимів нема в живих. Киянка, родове коріння якої з Прикарпаття, а дід воював в УПА, залишалася в зоні АТО, навіть будучи вагітною. Перший поштовх сина відчула тоді, коли виїхала на бойову операцію. Була на четвертому місяці. А на п’ятому — повернулася додому, щоб народити нащадка. Якось їй приснилися полеглі побратими, які кликали до себе. Андріана відповіла: «Не можу, хлопці, в мене ж дитина...».

Як бачимо, не перевелися ще амазонки на українській землі. Тепер вони не лише на Півдні, як у сиву давнину, а й по всій Україні! Відроджують славу своїх попередниць. Іншим народам до нас у цьому сенсі далекувато. Про це одесит Юрій Липа писав ще в 1938 році: «Власне, українка, як мало котра жінка в Європі, була зв’язана з війною і з героїчною військовістю...». Але в цій же статті він наголошував і на важливості материнства. На обожненні Матері як символу єдності української нації.

Тож нехай би наші амазонки залишалися в літописах й у фольклорі. А ще — в сфері культури. Є ж бо чудовий хореографічний колектив «Амазонки» в українському селі Плахтіївка, що на Одещині. На війну їх пускати не треба. Навпаки, з цієї війни треба зробити належні висновки. Народжувати побільше, виховувати підростаюче покоління в патріотичному дусі, прищеплювати аскетизм і зневагу до комфорту, дбати про екологію, піднімати економіку. Станемо сильнішими — то, може, й воювати не доведеться.