У роки незалежності в Україні динамічно розвивається IT-індустрія, представлена, переважно, сервісними ІТ-компаніями. Зовсім молода галузь має величезний економічний ефект.

За даними аналітичного дослідження «Розвиток української ІТ-індустрії», проведеного торік Асоціацією «IT Ukraine» спільно з Офісом ефективного регулювання (BRDO), IT-галузь посіла третє місце серед індустрій з найбільшою часткою у ВВП, яка поступається лише аграрному комплексу та металургії. Окрім того, за результатами першого півріччя 2018-го, ІТ-індустрія обігнала трубопровідний транспорт і стала другою найбільшою галуззю з експорту послуг за кордон (після послуг з переробки).

Понад 100 представників списку найуспішніших компаній світу «Fortune 500» є клієнтами українського ІТ-бізнесу. Вітчизняна ІТ-галузь успішно конкурує на світовому ринку, і це сприяє творенню позитивного міжнародного іміджу нашої країни. Саме в IT-секторі — найвищі в Україні зарплати (на рівні 2,2 — 2,5 тисячі доларів), отже, доходи програмістів у 6—7 разів перевищують середню заробітну плату в країні. Саме в ІТ-галузі сконцентровані найрозумніші фахівці, які знаються на передових технологіях, уміють працювати в командах, програмувати майбутнє... Відтак мимоволі виникає питання: чому ж ці розумні люди так рідко йдуть у політику?

— Є кілька причин, чому ІТ-професіонали не хочуть іти в політику, — вважає Святослав Третяк, програміст компанії «SAITOW AG». — По-перше, програмісти люблять робити свою справу, їм подобається спілкуватися з такими ж диваками або із комп’ютерами, які їх розуміють. Вони не дуже люблять спілкуватися з людьми, яким доводиться пояснювати «елементарні» речі. Програмісти цінують свій час, вважаючи, що його можна використати продуктивніше. Вони не мають бажання виходити із зони власного комфорту. До того ж, існує упередження, що політика — брудна справа, і їм не хочеться ризикувати своїм іміджем. Вони живуть у своєму замкнутому світі, крутяться у своїх колах, і їм не цікаво, що відбувається зовні.

Але ті ж самі програмісти живуть у країні з низьким рівнем освіти, медичного обслуговування, з поганими дорогами і високим рівнем корупції. Невже у них не виникає бажання щось змінити, аби їхнє життя та життя їхніх рідних і близьких стало комфортнішим?

— Дуже часто програмісти — інтроверти, це колишні діти-«очкарики», «ботани», які в школі були посміховиськом усього класу. Так збіглося, що тепер їхній розум, інтелект стали затребуваними і високооплачуваними. Але багатьом з них, як і в дитинстві, некомфортно серед незнайомців, у місцях, де скупчення людей. У них свої тусовки, де вони також розмовляють про своє «залізо», — розповідає психолог і дружина програміста Людмила Добровольська. — Вони передусім — люди світу, а не однієї країни. Завдяки своїй потрібній скрізь спеціальності та знанню англійської мови вони чудово розуміють, що можуть обрати для життя іншу країну, якщо рівень їхнього комфорту тут буде незадовільним. Їм цікаво вирішувати поставлені перед ними завдання, їм не потрібно «торгувати фейсом», аби чогось досягти, а політика — справа публічна. Їхні досягнення — у вирішенні поставлених складних завдань, які їх повністю поглинають. У політику, скоріш за все, можуть іти менеджери ІТ-бізнесу, але не програмісти.

Прикро, та серед тих, хто нині балотується на посаду Президента України, — жодної людини, яка мала б відношення до ІТ-індустрії. Серед депутатів Верховної Ради VIII скликання нарахувала лише трьох, які мають такий досвід. Це — Олексій Скрипник, засновник і генеральний директор софтверної кампанії «Елекс», Олександр Данченко, генеральний директор національного оператора зв’язку «Датагруп», та Ольга Белькова, колишня керуюча партнерка компанії «EastLabs», заступник голови парламентського комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

— Мене часто приписують до ІТ-сектора, і я цим пишаюся, хоча маю лише дотичний стосунок до нього, шаную його і частково розуміюся, — ділиться Ольга Белькова. — Насправді ж мене вчили бути політиком. Для мене політика — це професія. Айтішники не поспішають у полі-тику приблизно тому ж, чому не йдуть у неї й представники інших секторів. По-перше, мають кращу оплату праці на своєму нинішньому місці. Зарплата депутата не є більшою, ніж середньостатистична оплата праці програміста, не кажучи про винагороду ключових менеджерів, а вимог і відповідальності у політичній діяльності більше (декларування доходів, публічність). По-друге, робота депутата вимагає інших професійних якостей, ніж робота програміста. Це означає, що треба отримувати додаткову освіту, навчатися новим навичкам, змінювати принципи діяльності, а такі жертви не кожному під силу, особливо у суперперспективному полі ІТ-бізнесу. Добра добувши, кращого не шукають. По-третє, до нинішньої політичної еліти нема довіри, тому в політику не хочуть іти ті, хто дуже цінує свою репутацію, а таких в ІТ-бізнесі — переважна більшість. Крім того, будемо об’єктивні: у Верховній Раді, наприклад, сьогодні потрібні фахові спеціалісти та люди, які мають важливі особисті й громадські досягнення, моральні авторитети. Я належу до першої категорії (юрист, економіст і державний управлінець). Мені хотілося б мати більше колег з розумінням важливості та перспективності ІТ-сектора, але вони не повинні бути винятково знавцями чи лобістами своєї справи. Вони повинні мати життєвий досвід та розуміння всього комплексу проблематики економіки України, і це, як правило, люди більш зрілого віку в ІТ-секторі.

Сфера інформаційних технологій за короткий проміжок часу стала каталізатором важливих змін у всіх сферах життя. Коли ж настане час, щоб управління державою перестало бути ласим шматком для непорядних і нахабних «бізнесменів від полі-тики»? Для цього у політику повинні приходити люди, не зацікавлені у наживі, а такі, що вміють оперативно й технологічно вирішувати складні завдання. Країні потрібні чіткий план дій, концентрація на ключових напрямках, використання сучасних технологій, і тут без ІТ-фахівців нам не обійтися.