55-а Мюнхенська конференція з безпеки, яка проходила 15—17 лютого, стала, здається, історичною. На системі європейської безпеки, як, мабуть, і безпеки світової, там поставлена жирна точка. При тому, що зібрання майже сорока глав держав і представників ста держав не можна назвати провалом. Вони хотіли як краще. Але краще не для всіх, а для кожного.

КОЖЕН САМ ЗА СЕБЕ

На відміну від переговорів, які закінчуються публічним схваленням чи несхваленням документів, Мюнхенська конференція з безпеки — приклад кулуарного з’ясування стосунків між друзями, недругами і ворогами. Результати приховані від публіки, але іноді трапляються несподіванки. Такі, як у 2007 році. Коли президент Росії з трибуни фактично оголосив війну Заходу. Колишньому другу.

Цього року в Мюнхені ніхто воєн не оголошував, але склалося враження, що жорстке протистояння слів і позицій (при лицемірних усмішках і рукостисканнях) стало звичайним явищем. Для всіх без винятку. Євроатлантична солідарність завдяки старанням президента США Дональда Трампа — тепер порожній звук. Політична єдність Євросоюзу — під великим сумнівом, навіть якщо забути про Брексит. Східноєвропейські країни шукають підтримки за океаном, а Західну Європу розмивають хвилі популізму.

Але політика США та Європи — тільки частина глобальної політичної кризи. І не найнебезпечніша частина. На Далекому Сході Китай кидає виклик Заходу своєю зростаючою військовою та економічною міццю. А на Близькому Сході у тугий клубок сплелися протиріччя Ірану, Ізраїлю та частини арабських країн. При цьому сучасна Росія, як колись Радянський Союз, користується будь-якими конфліктами і провокує їх у всьому світі, поглиблюючи розколи і розширюючи власний вплив.

Хтось скаже, що нічого нового в нинішній глобальній кризі нема. Але це не так. Упродовж семи з гаком десятиліть (після закінчення Другої світової війни) існувало два великих військово-політичних союзи, які поділили сфери впливу у світі. На периферії цих союзів, звісно, траплялися війни. Але ядерна зброя, якою володіли два табори, заважала розв’язати світову війну, що знищила б людство.

Тепер усе змінилося. Зникли імперії (в розумінні ХХ століття). Фактично розпалися військово-політичні союзи. НАТО, який дивом вижив, уже не готовий себе захищати. До дев’яти держав «ядерного клубу» (США, Великобританії, СРСР (Росії), Франції, КНР, Ізраїлю, Індії, Пакистану, КНДР) скоро може приєднатися Іран. Сучасним високотехнологічним озброєнням буквально нашпиговані держави, що розбагатіли на торгівлі нафтою.

Найнебезпечніше, однак, у тому, що вперше за сто років у грі всіх проти всіх відсутній авторитетний арбітр. Організація Об’єднаних Націй не може діяти ефективно через право вето постійних членів Радбезу. ОБСЄ втратило авторитет після того, як перестав діяти принцип «першого кошика» Гельсінської угоди про непорушність кордонів у Європі. В Азії, де кожен сам за себе, про колективну безпеку можна тільки мріяти.

Ось лідери півтори сотні країн раз на рік і приїжджають мріяти в Мюнхен. У комфортних умовах, фактично не виходячи з готелю, що належить господареві конференції.

СТУКАТИМЕМО В УСІ ДВЕРІ

Міністр закордонних справ України Павло Клімкін, розчарований підсумками Мюнхенської конференції, сказав, що росі-йська агресія проти України досі сприймається багатьма як драматичне кіно, яке вони дивляться зі своєї комфортної диванної реальності. При цьому підсумки конференції для нашої держави глава МЗС назвав оптимістичними.

У чому полягає оптимізм — незрозуміло. Цілі, які ставила перед собою українська делегація, не досягнуті. Програна головна битва — засобами дипломатії не вдалося загальмувати будівництво російського газопроводу «Північний потік—2», хоча в цьому не винен ні сам Павло Клімкін, ні Президент Петро Порошенко. Вони грали, як могли, але нашим солістам бракувало оркестру.

Європейські союзники України досі не розуміють, що транзит російського газу через Україну — єдина перешкода для великої війни і розширення російської агресії на захід. Тільки-но заходить мова про рішучі кроки, вони згадують про необхідність діалогу з Кремлем, про компроміси в Енергетичній хартії Євросоюзу і про те, що не можна ізолювати Росію.

На Мюнхенській конференції такі тези найяскравіше озвучила канцлер ФРН Ангела Меркель, але річ у тім, що американські гості — віце-президент США Майк Пенс і спікер Палати представників Конгресу Ненсі Пелосі — у своїх промовах нічого не протиставили Меркель. Тобто слів було багато, але не прозвучало нічого, що могло б зупинити Росію в практичному сенсі. Не тільки в будівництві газопроводу, не тільки в агресії проти України.

Тим часом, як сказав організатор і «господар» Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер, «недостатньо просто сидіти і чекати, поки зруйнуються інститути, які формувалися багато років. Не можна сидіти і дивитися, як тривають старі конфлікти в різних точках світу. Недостатньо тільки сподіватися на те, що нас омине найгірший розвиток подій».

Звичайно, не можна тільки чекати і сподіватися. Поле для маневру на міжнародній арені для воюючої України настільки обмежене, що варто використовувати будь-який шанс, брати участь у конференціях, заявляти про себе навіть там, де нема особливих надій на успіх. Треба віддати належне дипломатам нашої країни та її керівництву. Вони стукають у всі двері. Після Мюнхенської конференції Петро Порошенко виступив на засіданні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Він провів тривалу зустріч з Генеральним секретарем ООН і домігся певних результатів.

На запрошення голови Верховної Ради Андрія Парубія Україну відвідав президент Європейської Ради Дональд Туск і виступив у нашому парламенті на засіданні у зв’язку з п’ятою річницею початку російської агресії з яскравою промовою. Від імені всього Євросоюзу він заявив: «Ми з вами! І хочемо вам далі допомагати».

Що можна на це відповісти? Ми ваша частина, Європо! І ми вдячні за допомогу. Будь-яку.