ІЗ ВИСТУПУ ПЕРЕД ОДЕСИТАМИ У ЛІТЕРАТУРНОМУ МУЗЕЇ 22 ЛЮТОГО ПІД ЧАС ПРЕЗЕНТАЦІЇ НОВОЇ КНИЖКИ «ОКО»

Шановна одеська громадо!

В перший день Революції Гідності я почув виступ Петра Порошенка з балкону Українського дому в Києві, а потім декілька промов з трибуни на Хрещатику. Тоді Майдан Незалежності і всі прилеглі до нього вулиці Києва були запруджені людом із усієї України. Таких масових, мільйонних мітингів не знала ще наша столиця.

Петро Порошенко розповідав про своє перебування у вже прихопленому російськими «зеленими чоловічками» Криму. В тих виступах прозвучала інформація про його зустрічі з лідерами держав Західної Європи, до яких Порошенко, як колишній міністр закордонних справ України, звертався не з проханням, а з вимогою підтримати повсталий проти московської інтервенції наш народ. Ці його виступи змусили мене п’ять років тому, коли він починав свою передвиборну кампанію, прийти до нього і просити, щоб він прийняв мене у свою команду як довірену особу.

Виступаючи на зібраннях тисяч людей у Кременці, Тернополі, Луцьку, Франківську, Коломиї, Бережанах, Калуші, Долині, в селах і містах Буковини та східних областей України, я агі-тував за Порошенка, особливо за той проєвропейський дух, що за п’ять років його президентства розвинувся і зміцнився… Президент Порошенко створив свою власну стратегію боротьби за зміцнення й тривалість української держави. Всі його теперішні опоненти — це плагіатори, вони повторюють все те нікчемне, пристосовницьке, що писали колись наші перші державні лідери, оглядаючись зляканими очима не Москву.

Тепер наш Президент визначив конкретні завдання України, про які нам треба не тільки знати, а й жити з ними, як головними заповідями нашої національної безпеки і загальнолюдської, сучасної зорієнтованості. Перша заповідь — це вступ України до Європейського Союзу, друга — вступ до НАТО. Президент організував безвіз, відкрив нашому громадянству держави ЄС і все, що можливе, зробив для дружніх взаємин з нашими сусі-дами.

Петро Порошенко виявився універсально сформованим і розвиненим політиком, знавцем нашої національно-визвольної боротьби, не просто командувачем, а натхненним вихователем наших Збройних сил.

Неоголошена війна Росії проти України наткнулася на добре організовану і добре озброєну українську армію. Думаю, нав’язана нам війна нанесла тяжкі рани єству Петра Порошенка, але вона ж виховала, підняла його непоступливість ворогові, зміцнила його віру в Україну, надихнула на створення одної з найсильніших армій у Європі. Петро Порошенко, палений прихованими сльозами, свідок смертей і похоронів українських, російськомовних і взагалі різномовних своїх воїнів, — людина невсипущого страждання і незламної мужності.

Петро Порошенко пише: «Протягом століть Росія намагалась викоренити українську мову та культуру, розуміючи, що народ без своєї мови, пісні, звичаїв, мистецтва, науки приречений на рабство і загибель». Думаю, наш Президент успадкував од Тараса Шевченка, Івана Франка та від багатьох інших геніальних українців, не тільки письменників, а й учених, знання, що наша мова — це незнищенний, вічний фундамент державності.

Він увійшов не тільки в нашу, а й у світову історію як визволитель поневоленої російськими ієрархами українськомовної православної церкви. Ієрархи так званого Московського патріархату в Україні під керівництвом отця Кіріла Гундяєва відмовилися служити на похоронах воїнів України, називаючи їх фашистами.

Десять років тому, за часів президентства Віктора Ющенка, коли міністром закордонних справ був Петро Порошенко, мені пощастило побачити й послухати Варфоломія, Вселенського патріарха. Я вірш написав про це, там є такі рядки:

Велебний отче наш,

Варфоломію,

Святого православія слуго,

Послухав я тебе і розумію

Шляхетність серця й розуму твого.

Уклін тобі, бо ти людина сміла,

У Києві моливсь не за Москву,

Але молитва потребує діла,

А діло буде там, де я живу…

Настане день, чи в серпні,

а чи в січні —

Сяйне помісна церква серед нас;

Хоч ми не канонічні, але вічні,

Поможе нам неканонічний Спас!

Святий вечір 6 січня 2019 року, коли Варфоломій у присутності Президента України вручив предстоятелеві Україн-ської автокефальної церкви Епіфанієві Томос, документ про визнання незалежності нашої православної церкви, — цей Святвечір буде згадуватися у майбутніх століттях…

До цього Різдва Петро Порошенко привів нашу Церкву, а значення цієї події таке ж, як друге проголошення політичної самостійності України.

Нарешті, я не можу не сказати в Одесі перед людьми, які напевно знають, що Петро Порошенко народився і виріс в їхній області, але, можливо, не задумувалися над тим, як місце народження формувало його. Село Матроска, тепер уже приєднане до Ізмаїла, — це рідне село матері Петра Порошенка Євгенії Григорчук, село Саф’яни — рідне село його батька Олексія Порошенка. Це українська, селянська родина. Ізмаїл — турецьку фортецю — 1609 року знищили українські козаки. Для царської Росії здобув її пізніше Суворов.

Але той клаптик нашої землі при рукаві Дунаю, населений переважно українцями, є також батьківщиною багатьох молдован, гагаузів, румун, болгарів, росіян, євреїв. В Ізмаїлі вже за моїх часів діяло Товариство української мови, сильна організація вчителів та інтелектуалів. Петро Порошенко від батьків своїх і від місця свого дитинства сприйняв дух пошани до людей різномовних, а ставши студентом, наполегливо вивчав англійську мову.

Думаючи про нього, відчуваю, що хтось незримий керував його життям. Тепер я знаю, що долею України і волею неба йому було призначено бути переможцем у тих битвах, які починали гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа, Павло Скоропадський, а потім Симон Петлюра та Роман Шухевич. Петро Порошенко — це вже сьогодні важлива, діюча історія українського європейського народу.