Зустріч зі славним українським поетом і перекладачем, відомим громадським діячем, лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, Героєм України Дмитром Павличком відбулася минулої п’ятниці в Одеському літературному музеї.

Так, поети завжди зізнаються в любові. До своєї Батьківщини, до матері, до жінки… До Свободи. До життя. Властиво, усе це і є тим, що називаємо таким всеохопним словом — Життя.

Все його життя якраз і є — любов, у якій переплетене все: рідне село Прокурава на Прикарпатті й уся Україна, і біль, і пристрасть, і ніжність. Нині йому вже під… Та ні — ще під дев’ятдесят. Ще не підступила життєва втома, ще струменить вражаюча енергетика слова і не дивує — захоплює легкість думки і тривкість пам’яті — вона вибухає сплесками карбованих строф, чіткістю спогадів різних літ, а злучені докупи серця слухачів і його велике серце стають наче сполученими чашами, що виповнені отією любов’ю, передовсім — до України. Без утоми і як завжди полум’яно він віддаватиме цю любов усім, хто числить себе українцями, і хто вважає себе інакшими, хоч і живе тут, а хоч і не тут — його любові стачить на всіх.

Це — Дмитро Павличко, яким знаємо його віддавна. Чиї два кольори стали символом нашої України поряд з тими найкращими барвами, які несе у світи наш Державний Прапор. Чий голос лунав над країною в час Майдану — то як же було не згадать тепер і отут, у цій Золоті залі, епізоди п’ятирічної давнини, яка не має терміну давності, згадати саме тепер, коли вся країна згадує і поминає героїв… Згадати чіткі на серці відбитки тих днів, задимлених від палаючих шин, сплетених з надій та єднання всіх звідусюди, зі страху і болю. Зі смертей… Без яких не здобувається воля, без яких є половинчастою свобода. Бо за що ж і стояли там, за що й сьогодні стримують знахабнілого одвічного ворога, — як не за свою Україну, за свій дім і своїх дітей та їхнє майбутнє. За те, щоби називатися українцями…

І про давніші події згадати — як постав у центрі Варшави пам’ятник Тарасові Шевченку. Це на його поклик, тоді повноважного посла незалежної держави, прийшов Тарас до братів-поляків. Он як згодилось досконале знання польської мови — якби ж то так і в Україні чужі амбасадори знали нашу мову. Він же вивчати починав ту мову ще в польській школі, бо поляки тодішні (а Галичина після поразки УНР була віддана Польщі) казали аборигенам-українцям: хочете, щоб ваші діти чогось домоглися в житті, то віддавайте їх у наші школи. Властиво, так само діяла і російська влада в підросійській Україні.

І як доводилось єднати Леоні-да Кравчука, ще не Президента, з Декларацією про Незалежність, до якої написав перше речення. І як у центрі Одеси його ж зусиллями так само постав пам’ятник Івану Франку, його кумирові.

Я до Франка прийшов.

Нема нікого.

А пам’ятник стоїть.

Стоїть і стоятиме, допоки Одеса і Україна, а Україна — вічна. Тепер уже не віддамо її ніякій орді. А для цього кожен мусить — зобов’язаний! — міцно взяти голову в руки та добре подумати перед тим, як здійснити своє волевиявлення. Бо дуже багато охочих, бачся, розвернути поворотний круг нашої історії та пустити локомотив навспак. Його пристрасне бажання та найбільша надія — щоби вибір той збігся з його власним вибором і вірою.

Його кумир — Іван Франко, у якого все своє життя вчиться любові до України. А його надія — той, хто стримав знахабнілого агресора, маючи повно ворогів усередині країни, хто проголосив ще один Акт незалежності, відродивши незалежну Українську церкву — трьохсотлі-тню мрію українців, хто відкрив для них цілий світ…

— Я приїхав до своєї духовної родини, бо люблю Одесу. Тут мені врятували зір, хоча в Києві сказали, що нічого не можуть зробити. Тут я написав цю книжечку, «Око», яку нині привіз вам. Був травень, я дихав морем, думав про свою чудесну лікарку пані Людмилу Терентьєву і складав оці вірші — до операції та опісля.

Він читав ці поезії — ці короткі відлунки тих днів, тих сподівань і того щастя, коли дізнався, що все позаду. Тим-то й назва така у цієї книжки. Вона ще пахне друкарнею, а вже він поспішив з нею сюди, на південь.

— Все, що в Одесі робиться для України, — для мене значне. Ви є великі люди.

Що ж, не будемо заперечувати, коли це говорить великий чоловік — великий Українець і великий Поет Дмитро Павличко. Слава йому і честь. І наша гаряча південна любов.

А на підтвердження цих слів і завершення зустрічі — його славетна пісня про два кольори, що спонтанно випурхнула зі зворушених сердець понад Золотою залою музею, пісня про нашу любов і нашу одвічну зажуру.