Коли з друзями-галичанами читаємо й обговорюємо те чи інше число «Чорноморських новин», то майже одностайно робимо висновок: газета цілком пристойна. От якби ще наростити тираж та згуртувати ядро патріотів навколо неї...

Але тут згадуємо, що і львівські газети не можуть похвалитися зростанням накладів. Люди тепер здебільшого «зависають» в інтернеті: спілкуються з однодумцями і дізнаються всі новини з комп’ютера. Але, попри цю сумну обставину, важливо зберегти читацьке ядро. Не так уже й багато людей потрібно, щоб впливати на процеси. Достатньо й кількох десятків. Особливо — якщо ці люди з різних регіонів.

Думаєте, мешканцям Західної України не цікаво було прочитати статтю історика Ігоря Мозгового «Католицька складова духовного розвою Одеси»? («ЧН» від 12.01.2019). Ще й як цікаво! Адже галичани й одесити належать до одного державного організму, проте, у кожному регіоні є свої особливості вирішення конфесійних проблем.

Друзі звернули увагу і на статтю «За вашу і нашу свободу» (число від 22.01.2019), у якій ідеться про рух «Солідарність» та українсько-польські стосунки. Дехто висловив думку, що в Одесі до цього питання ставляться трохи спокійніше, ніж у Галичині та на Волині. Адже останні два роки ми спостерігаємо намагання польської сторони вже інакше трактувати деякі історичні події. Західних українців це ображає і насторожує. Тому й статті на польську тематику почали з’являтися рідше. Мовляв: ви там у себе розбирайтеся зі своїми ювілеями, а у нас своя історія... Одесити ж дивляться на ці речі спокійніше, із всеукраїнських позицій. Тож добре, що Україна така велика, і журналісти з одного регіону можуть робити те, що іншим не хочеться. Зрештою, так і в нашого західного сусіда. У північно-західній Польщі настрої більш проукраїнські, ніж у близькому до України Перемишлі, де легко (при великій зацікавленості Москви) роздряпуються старі рани... Тож якщо й планувати контакти, то починати варто з віддаленіших регіонів. А прикордоння підключиться пізніше.

Стаття Марини Сингаївської «Чисте сумління — основа людського життя» (фактично, це інтерв’ю з філософом і правозахисником, мешканцем Львова Мирославом Мариновичем, опублікована в «ЧН» 24 листопада 2018-го) теж була б дуже цікавою для галичан. А якщо у нас спільні політичні та читацькі смаки, то й точки дотику знаходити легше.

Маленька замітка Ольги Філіппової «Оплески і дарунки від Святого Миколая» також привернула увагу цікавим фактом. Український клуб Одеси проводить свої акції у… Центрі болгарської культури. Це вже південна, суто одеська «родзинка». Випадковість? Особливо теплі стосунки? Чи просто україн-ський центр затісний? Є над чим замислитися.

У такі моменти думається про те, що й живих контактів між регіонами треба побільше. Радує, що подвижники із Західної України нерідко підключаються до одеських справ. Скажімо, Михайло Журавель із Рівненщини вже десять років керує Одеським культурним центром. Саме завдяки йому в Одесі наприкінці вересня відбувся вже одинадцятий театральний фестиваль «Молоко».

І це лише частинка з прочитаного.

Чому дехто із львів’ян так активно цікавиться одеськими (і загалом причорноморськими) проблемами? Можна сказати однією фразою: нас навчили події 2014 року.

Нещодавно в соцмережах жваво обговорювалася (і не лише галичанами) допис поетеси Тетяни Малахової про початок національного відродження на Донбасі:

«Я згадую, як після розвалу імперії ми раділи Незалежності, а на наших книжкових полицях з’являлися твори Стуса, Симоненка, Підмогильного… Всі ці книжки ми купували на горлівському книжковому базарі, на який приходили заздалегідь, щоб бути першими покупцями.

Це був початок 90-х. У Горлівці відкрилася перша українська гімназія, в якій навчатися було не тільки цікаво, а й престижно. Батьки возили своїх дітей через усе місто, витрачали на дорогу дві години на добу і пишалися, що їхні діти навчаються в закладі, де всі предмети викладалися винятково українською.

Тоді в Горлівці почала виходити українська газета «Спадщина», а в газеті «Вечерняя Горловка» протягом кількох років друкувалися фрагменти з книги історика Ірини Шевченко. Мешканці Горлівки дізналися, що на території Горлівки з давніх-давен жили українські козаки…».

Це був реальний позитив початку 1990-х. Проте, виявилося, що українізаційні тенденції не влаштовували багатьох. Особливо Москву. Тетяна Малахова пише про це з сумом:

«Патріотичний настрій та українська хвиля поступово почали спадати... При владі залишися комуністи, до яких «підгріб» кримінал, і в суспільстві почали плекатися інші ідеї. Вони пізніше привели Донбас до мітингів і гасел «Путінпамагі!». Місцеві керманичі тоді нібито були за Україну, ходили 1 вересня в українську гімназію, але у націоналістів уже проводилися обшуки (у моєї подруги їх було декі-лька); стали багато говорити про братню Росію і такий чудовий Радянський Союз.

Я часто думаю, чому ми — я і мої друзі — опустили тоді руки і втратили віру у відбудову України? Ми зневірилися в тому, що комуністично-кримінальні метастази можна перемогти… В цьому я бачу основну причину поразки України на Донбасі. Брехня про націоналістів і борців за незалежність дала свої плоди — навіть люди, які ще вчора були за незалежність, повірили цій брехні...».

Ось чому нам тепер так важливо спілкуватися. Щоб Луцьк з Маріуполем, Чернігів з Херсоном, Львів з Одесою... Бо нема нічого дивного в тому, що донецькі патріоти тоді відступили. Їх було надто мало, а імперський ресурс здавався невичерпним. А ось те, що решта України тоді не помітила регіонального реваншу — вина нас усіх. Тепер розплачуємося війною і людськими життями.

Важливо зробити належні висновки і не допустити поді-бного на Одещині. Тому й потрібна нам «Чорноморка», потрібна суттєва державна допомога цій газеті.

м. Львів.