КАМО ГРЯДЕШИ, ГОСПОДИ?

Апостол Петро і в гадці не мав, що це його запитання переживе понад два тисячоліття.

У могутній Римській імперії теж були свої проблеми.

Імператор Нерон, самозакоханий і розбещений, жив не за Божими, а за власними законами. Покірних наближував й обдаровував пільгами та посадами, а тих, хто перед ним не гнувся, — фізично знищував. Простих підданих всіляко визискував і мав за бидло. У народі його називали тираном і катом. Ось тоді збентежений апостол Павло і запитав Ісуса: «Камо грядеши, Господи?» Куди йдемо?

Поминули віки й тисячоліття, і це «камо грядеши?» гостро стоїть нині перед українським суспільством. На двадцять восьмому році нашої державної Незалежності.

Після тривалих перипетій-дискусій вирішили: йдемо не на північ, знову під російський чобіт, а на захід — до європейської спільноти і НАТО. Отже, курс взято.

А в чиїх руках опинився штурвал корабля на ім’я «Україна»? Та в тих же олігархів, що вдало скористалися збуренням мас під час наших революцій. Узурпували владу й прагнуть залишитися в ній ще на п’ять років. Влучно сказала про цих глитаїв стара селянка: у них очі завидющі, руки загребущі, а дупа без дна.

Грядуть вибори. І почалося! Агітація, шалений підкуп голосів, підготовка різних брудних технологій для фальсифікації справжнього волевиявлення...

Брудні лапи однієї з партій дісталися навіть до святого — до «кіборгів», які 242 дні стояли на смерть в обороні Донецького аеропорту. Пропонували двом з них приєднатися до її лав й агітувати за їхнього лідера у президентське крісло. Мовляв, робота не важка, та ще й грошенят заробите. Названа сума хлопців приголомшила: по десять мільйонів кожному. Про це з обуренням говорили на одному з телеканалів члени цього братства.

Не суспільство, а розбурхане море, проблема на проблемі. Головна — кардинально змінити систему державного управлі-ння, викоренити корупцію разом з олігархатом, що присмоктався до влади.

Багато розмов про необхідність молодих облич. Це питання дуже актуальне. Але не забуваймо про народну мудрість: старість орла краща від юності горобця. А скільки у нас справжніх достойників серед старшого покоління, чомусь і досі не затребуваних?! Щоб на чорному небі не виділялися зірки? Як на мене, доцільно було б поєднати молоду й творчу гарячу кров з багатющим життєвим досвідом бувалих орлів, крила яких ще люблять літати. Відомо ж бо: за одного битого двох небитих дають. Може, саме таке поєднання здатне винести корабель під назвою «Україна» з глибокої прірви на гребінь високої хвилі?

Немало зараз під куполом Ради тривоги й про інше: наявність там, м’яко кажучи, неадекватних представників. Нікого не дивує, що людині не дадуть сісти за кермо автівки без довідки про психічний стан здоров’я. Але це чомусь не стосується нардепів та інших високопосадовців. Виявляється, керувати країною можна без такого медичного документа.

А якраз про це і застерігає всесвітня історія — взяти хоча б приклад того ж Нерона. Непередбачуваний, він наказав своєму воїнові заколоти себе. Розумієте? Заколоти! Той наказ було виконано. Володаря могутньої імперії закололи, як звичайного кабана. Історики й медики всіх часів схильні до думки, що могутньою імперією керувала психічно хвора людина. Це трагедія для будь-якого народу!

Думаю, вимога про довідку від психіатра має обов’язково з’явитися у нашому законодавстві.

На вибори кожен з нас має йти у всеозброєнні. Уважно ознайомитися з програмами кандидатів, розібратися, хто і про що промовчав, а хто і в чому збрехав. Досить експериментів над самими собою! Жити треба не зашореними, а добре обізнаними. Головне ж — усім, засукавши рукави, розбудовувати свою державу на своїй землі.

НАСТЯ-НАСТУСЯ

Кажуть, що наша Земля тримається на долонях хлібороба. Хвала рукам, що пахнуть хлібом! Хвала шахтарям, металургам, машинобудівникам, науковцям, будівельникам, вчителям, медикам…

Сьогодні всі ми разом зайняті розбудовою нашої Незалежності.

А руки доярок, що дарують нам цілий набір молочних продуктів? Хіба їхня робота легша від праці орача або шахтаря?

Я знала одну з них, яка стала для мене і запитанням, і відповіддю.

Їй було лишень чотирнадцять, а вона вже мала дворічний стаж роботи на фермі. Сором’язлива, якась відчужена і завжди мовчазна. Ніхто не бачив, щоб вона сміялася чи тим більше — плакала. Не дівчина, а якась загадка. Настусю всі любили й жаліли — напівсирота, росла без мами. Тому й дали їй на п’ять корів менше, ніж іншим, старшим.

Та що найбільше вражало — її великі й важкі кулаки, як у дорослої доярки. Звідки такий контраст із зовнішністю підлітка? Перша розгадка: сідаючи доїти, кожна доярка акумулює всі свої фізичні сили саме у кулаки. Це щоб добре розім’яти вим’я, а потім не тягти за дійки, бо тварині болітиме, а, напружуючи кулаки, видавлювати молоко. В цьому і весь секрет Настиних важких кулаків: вони росли швидше од її організму.

Її не тільки любили, а й поважали — за дорослу відповідальність і дисципліну. Щодня о четвертій ранку вона разом з іншими вже була у корівнику на першому доїнні. Видоювала до останньої краплі молока, щоб не спровокувати мастит. А коли всідалася до тугої на видоювання Манюри — ото була робота для її рук!

Підійде хтось із старших, проведе рукою по видоєних дійках, похвалить:

«Молодець, Настусю! Гарна з тебе доярочка!».

А Настусю й не варто було контролювати, бо в ній рано прорізався твердий характер і несприйняття меншовартості. Ніхто й не здогадувався, про що думає це мовчазне, не усміхнене дівча. А воно як мантру повторювало, наказувало собі: працюватиму ще старанніше від дорослих, бо наша доля — в наших руках і кулаках. Не біда, що вночі няньчила свої руки, масажувала кулаки, бо дуже боліли. Зате був і результат: вона не пасла задніх.

Про Настю-Настусю завжди згадую з подивом і ніжністю, бо це дівча з початковою освітою рано, на рівні інтуїції, підсвідомості, засвоїло: хочеш чогось досягти, надійся тільки на себе.

І якою убогою, порівняно з цим сільським дівчам, видається самовпевнена особа з вищою освітою й середнім статком, яка бовкнула:

— Я была против наших революций, в том числе и Революции Гидности. Как я не приемлю и эту Украину.

Буквально шкрябонуло по серцю — «эту Украину».

У неї запитали:

— А де візьмеш іншу?

У відповідь після мовчанки:

— Не знаю.

Шановна, а хіба ти забула перші кроки, коли в Україні буйним цвітом розквітла тіньова економіка, в тому числі й на вашому підприємстві? Й усі праці-вники почали отримувати по дві зарплати: одну — чисту — в бухгалтерії, а другу — більшу — у конвертах. Забула, який зчинився будівельний запал — усі почали ремонтувати свої квартири, купувати дорогу побутову техніку і навіть автівки? Тоді грабували «эту» Україну не тільки олігархи, а разом з ними і ви. Бо з тіньової економіки і тіньових конвертів у державну казну не надходило жодної копійки. Вже тоді ви самі урізали свої майбутні пенсії. Минали роки, ви постарішали й почали кричати, що на такі маленькі пенсії прожити не можна. Це правда. Маємо те, що заробили.

А ще багатьом з нас, тим більше — освіченим, час би вже зрозуміти, що Україна і влада — різні поняття. Владу, кращу чи гіршу, ми обираємо самі. А Україну, як державу правову й самодостатню, ми тільки прагнемо будувати. А це — роки, десятиріччя важкої, самовідданої праці кожного з нас на своєму робочому місці. Так маленькі потічки, зливаючись воєдино, стають рікою.

«ОБНІМІТЬ МОЮ ШИЮ. МІЦНІШЕ!»

За вікном хірургічного відділення буйно квітував бузок. Країна традиційно відзначала День Перемоги, а тут — тривала серйозна операція.

Кремезної зовнішності хірург священнодіяв над розпластаним тілом жінки. Побачене не вселяло оптимізму. Велике новоутворення — киста — вже було охоплене гноєм. Скальпель у руках діяв продумано й чітко. Операція тривала понад дві години.

Коли хірург нарешті вийшов з операційної, до нього кинулася стривожена донька хворої:

— Що там?

— Я зробив усе можливе, щоб ваша мама була жива. Її передали в реанімацію. Моліться…

Його називали хірургом від Бога, і він знав, що говорив. Бо можна провести блискучу операцію, але досить якоїсь помилки, недогляду чи просто безвідповідальності тих, хто має виходжувати хвору, і — кінець. Життя згасає.

…Та ніч для прооперованої була безкінечно довгою і жахливою: над головою літали роздуті целофанові пакети, а до її обличчя тяглися, сміялися й кривлялися якісь потвори. Вбивали самотність і могильна тиша. І жодної людини чи хоча б чийогось голосу!

Нарешті вранці відчинилися двері й до палати зайшов хірург, з вигляду втомлений, а може, погано спав. За ним — реаніматолог, дещо знічений і збентежений.

Хірург відкинув з хворої ковдру, і йому щось дуже не сподобалося.

— Що це, Васю? — у його голосі зазвучав метал. Хірург заглянув під ліжко, штурхнув там ногою якусь посудину — щось хлюпнуло, і він уже з неприхованим обуренням:

— Що це, Васю? Чому сеча коричневого кольору? Вона має бути прозорою й світлою! Вночі почаркувалися, святкуючи Перемогу, і до хворої жодного разу не навідалися?!

Людина інтелігентна і стримана, цього разу він знехтував правилом професійної етики — вичитував колегу у присутності хворої. І нехай хоч хтось дорікне йому за це! Адже на кону стояло життя людини…

Та історія мала продовження. Десь за годину чи дві двері палати знову відчинилися і до неї знову зайшов хірург. У його високо піднятих руках — великий піднос, на якому було все медичне начиння для перев’язування: вата, бинти, розчин для промивання рани, пінцети… І він, людина відповідальна, порядна, закохана у свою професію, знаючи ціну людського життя, ладен був виконувати чужу роботу, виправити помилку колег з реанімації, які, схоже, були не в ладах з клятвою Гіппократа.

І тому навіть його спонтанне: «Обніміть мене за шию» спрацювало на позитив. Торкнувшись могутньої шиї, хвора у своєму геть знесиленому тілі несподівано відчула ледь помітний подих чужої енергії. Невже навіть енергетика хірурга здатна передаватися іншій людині й також працювати на одужання?

Хвора здивувалася: невже перев’язку робитиме хірург, а не медсестра?

А він поставив тацю біля неї на стільчик, присів і почав знову, як тоді, в операційній, священнодіяти. Тільки цього разу в його руках так же чітко й продумано діяв не скальпель, а пінцет.

Закінчивши перев’язку, нахилився до хворої:

— А тепер обома руками обійміть мою шию. Міцніше! Молодець! Я пересуну вас вище з цієї виїмки. Вам буде комфорт-ніше.

Для неї він був якимсь диваком.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Зі всього прочитаного усвідомлюємо, які ми всі різні і яка величезна робота чекає на нас у нашому державному будівництві. Головне — йти вперед, до кращих світових стандартів.

Світла мета нашого народу — міцна правова держава, достойне життя кожного, стабільність і головне — мир.

Так, на це підуть не роки, а десятиліття. Усі нині успішні країни пройшли цей шлях.

Ми — теж зуміємо. Витримаємо. Збудуємо прекрасну, самодостатню, справді незалежну країну і з гордістю промовлятимемо:

— Ми — з України!