Конфлікти, розбіжності, суперечки — це ті ситуації, які супроводжують людину впродовж усього її життя. Іноді ці ситуації виходять за рамки допустимого і стають справжніми проблемами, особливо для дітей і підлітків, які просто не в змозі самостійно вирішити їх. Як наслідок — дедалі частіше чуємо про випадки булінгу (перекладі з англійської — знущання, цькування чи залякування).

Непорозуміння серед підлітків переростають у ситуацію, коли хтось із них стає об’єктом систематичних кепкувань, принижень і навіть побиття. Жертвою булінгу, втім, як і булером, може стати абсолютно кожен із школярів, незалежно від статі, віку чи фінансового становища його сім’ї. Діти вирішують свої конфлікти за допомогою залякування, бойкотів, бійок, а потім проблеми виникають у батьків та вчителів, які повинні відповідати за скоєне неповнолітніми. Через це дорослі часто влаштовують дискусії-перепалки: хто більше винен — школа чи родина.

19 січня цього року набрав чинності закон про протидію булінгу, який украй потрібен для подолання цієї проблеми у навчальних закладах. Він встановлює покарання для тих, хто чинить моральне або фізичне насильство щодо однолітків. Йдеться про грошові штрафи, сума яких залежить від форми прояву цькування. Під закон потрапляють ті, хто займається булінгом групою або самостійно проти іншої людини, а також ті, хто помітив факт булінгу в школі, але не повідомив про це керівництво закладу і не зупинив кривдників. Сума штрафу — від 340 до 850 гривень. Якщо ситуація повториться, то кривдник заплатить за скоєне уже від 1700 до 3400 гривень.

Є певна система вирішення проблеми булінгу в школах, яку радить Міністерство освіти України:

дитина, яка стала свідком або жертвою цькування, повинна повідомити про це вчителям або іншим учасникам навчального процесу. У школярів є також можливість звернутися на «гарячу лінію» «Ла Страда — Україна», громадської органі-зації з протидії насильству в сім’ї та захисту прав дітей, службу у справах сім’ї, дітей та молоді чи в Національну поліцію;

відповідний орган або людина, до якого звернулися за допомогою, напише заяву керівництву навчального закладу про факт булінгу;

керівництво зобов’язується зібрати спеціальну комісію, до складу якої повинні входити вчителі, батьки дітей, що конфліктують, психолог та інші учасники навчального процесу, якщо це необхідно. На зборах комісія з’ясовує, чи був факт булінгу, а чи це одноразовий конфлікт;

якщо за підсумками комісії конфлікт визнають систематичним цькуванням, тобто булінгом, то керівник закладу може передати справу до Національної поліції або служби у справах дітей.

Якщо вчитель або інші учасники навчального процесу помітили булінг у школі, то вони також повинні написати звернення до керівництва закладу, не чекаючи заяви від потерпілого або його згоди. Не зробили цього — фіксований штраф за бездіяльність.

Утім, експерти освітньої галузі та психологи впевнені, що закон не вирішує проблему булінгу в школах, а тільки шукає винного в ситуації й карає його за це. Питання насильства — набагато глибше: воно має свої психологічні та виховні моменти, які фінансовим шляхом вирішити неможливо.

Микола Скиба, експерт програми «Освіта» Українського інституту майбутнього:

«Проблема насильства, зокрема в дитячому колективі, не вирішується дисциплінарними, силовими методами. Тим більше, що ситуація досить специфічна, бо йдеться про неповнолітніх, а тому адміністративну відповідальність несуть, як правило, батьки. Самі батьки не впливають повністю на всі фактори, від яких залежить психологічне здоров’я дитини. Це комплекс, у якому не все залежить навіть від самої людини. Є ще загальна атмосфера в суспільстві, в країні, є певні стресові фактори, є генетика, виховання і культура».

Звісно, у законі є й позитивні сторони, але й вони не виконують важливої функції щодо запобігання цькування серед школярів.

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму:

«Закон ефективний з двох причин. По-перше, він здійняв інформаційну хвилю, яка привертає увагу до проблеми цькування. Ухвалення такого закону — це вже свідчення того, що суспільство почало ґрунтовно звертати увагу на цю проблему. По-друге, закон однозначно спрацює проти тих булерів, які нині знущаються над однолітками і вважають, що це просто жарт. За даними ЮНІСЕФ, серед булерів таких — близько 20%. Навіть якщо лише ці діти перестануть вдаватися до цькування, закон уже можна визнати ефективним.

Водночас, вважаю, цей закон — вельми неоднозначний: багато уваги зосереджено на адміністративній відповідальності, яку понесуть насамперед батьки, але ж проблема лише таким покаранням не вирішується. Гроші заплатять, та нема гарантії, що цькування в школі припиниться, що дитина усві-домить неприпустимість свого вчинку. Маю сумніви і щодо ідеї зборів шкільної комісії для вирішення ситуацій з булінгом, оскільки факт цькування іноді досить важко визначити і в підсумку така комісія може бути безрезультатною».

Постає питання: чи є взагалі якісь механі-зми запобігання цькування серед школярів?

На нього Микола Скиба відповідає так:

«Є така річ, як природна агресія, яка може накопичуватися, а потім вихлюпуватися, тоді, коли сили самоконтролю вичерпані. Вимагати від дітей постійного контролю за собою — це неправильно, бо це перевищує їхні біологічні можливості. Шкільна програма побудована так, що від дітей постійно вимагають щось контролювати: тихо сидіти, не бігати на перервах по коридорах, робити велику кількість домашніх завдань і так далі. У тому разі, коли шкільне середовище побудоване так, що знімає рівень тривожності, а саме — у школі ясно, просторо, вона не нагадує режимний об’єкт, там є куточки для усамітнення або для того, щоб виплеснути свою енергію, тоді дитина, приходячи на уроки, інтуїтивно відчуває, що їй нічого не загрожує, відчуває комфорт. І навпаки: якщо вона відчуває якусь загрозу для себе в школі, то з’являється стан стресу, агресії, що потім і переростає у булінг».

З огляду на це експерт Українського інституту майбутнього пропонує кілька порад для організації навчального процесу:

психологічно комфортний навчальний простір;

передбачені зони фізичної активності та зони відпочинку;

навчальний процес повинен бути таким, який задовольняє потребу в домінуванні, підвищеній самооцінці через відповідні ігри, завдання на уроках;

необхідний інструмент медіації — метод посередника в конфлікті. Для цього потрібно працювати над підготовкою фахівців-психологів.

Звісно ж, дуже багато залежить від батьків. Діти часто своєю поведінкою відображають те, що спостерігають у сім’ї, в суспільстві, тому постійні розмови з ними про їхню поведінку, емоційний, психологічний стан, про їхні переживання можуть запобігти неприємним ситуаціям.

Висновок такий: проблему булінгу серед дітей можна вирішити, чи, принаймні, звести до мінімуму, але для цього необхідно докласти значних зусиль. І батьки, і вчителі однаково відповідальні за дитину, оскільки в них та сама мета — виховання. Відтак і працювати з дітьми мусять спільно — і в рамках шкільної програми, і поза школою, а не перекладати відповідальність у разі виникнення конфліктів один на одного. Тоді і вдаватися до каральних статей закону не доведеться.