В одному з попередніх чисел «Чорноморських новин» (за 16.02.2019) я з хвилюванням прочитав про перший ОФІЦІЙНИЙ(!) візит на святу гору Афон делегації Православної церкви України. Ця одна з давніх, найочікуваніших мною подій, нарешті, відбулася.

Вочевидь, Українське православ’я, про яке я особисто говорив ще у 1997 році, активно себе стверджує у світовому одновір’ї. Це радує і надихає, бо назавжди обірвалася ще одна навіть не нитка, а товстелезний морський канат, що впродовж кількох століть тугим вузлом пов’язував Україну з Московщиною.

Сьогодні ж я хочу нагадати мешканцям Одещини, та й усієї України, про цікаву, а якоюсь мірою і пророчу виставку, що відкрилася 3 липня 1997-го в приміщенні Одеської філії Фонду грецької культури.

Тоді чомусь досить невелика кількість української громадськості Одеси відвідала ту виставку, хоча вона і була висвітлена в місцевій та столичній пресі, а слова «Українське православ’я» викликало щирий подив у моїх друзів Анни Полторацької (до речі, доньки викладача Одеської духовної семінарії О.М. Полторацького) та її чоловіка Анатолія Катчука. А виходить, що я був правий, вживши саме таке означення, бо Українське православ’я жило, живе і буде жити.

Тарас МАКСИМ’ЮК,

заслужений працівник культури України,

краєзнавець і колекціонер.

З огляду на актуальність теми пропонуємо вашій увазі статтю Тараса Максим’юка про згадану вище виставку, вміщену у книжці нарисів та есе «З Україніки Причорномор’я» (Одеса, «Маяк», 2008).

2000-ліття християнства майже збігається з тисячоліттям хрещення Київської Русі. І за це тисячоліття християнська віра на території України пройшла складний і саме свій шлях розвитку, склавши цим свою історію, яка увійшла до історії не тільки Східної, а й усієї Європи під іменем Українського православ’я, бо не одне століття церква в Україні, її ієрархи та клір були прямо пов’язані з центрами православної віри, з Вселенським патріархом (до 1686 р.).

Велику роль у становленні й розвитку Українського православ’я відіграв один з могутніх центрів церкви східного обряду — славнозвісний Афон. Початковим контактам України з Афоном, розвиткові цих взаємовідносин, корисних як для України, так і для монастирів Афону, відображенню цих відносин у різних джерелах ХІ—ХХ ст. і була присвячена ілюстративно-інформативна виставка «Україна і Афон. Сторінки історії взаємовідносин», що відкрилася 3 липня 1997 р. у приміщенні Одеської філії Фонду грецької культури (Одеса, Красний провулок, 20).

У той рік в Одесі була створена обласна комісія з відзначення цієї поважної дати в історії людства, але виставка «Україна і Афон» не мала ніякого відношення до роботи цієї комісії. Її ініціатором, організатором і безпосереднім учасником був тільки автор цього огляду. Моя ініціатива була радо підтримана директором Одеської філії ФГК п. Софронісом Парадісопулосом та його заступником п. Галиною Ізувітою і керівництвом Одеського відділення Українського фонду культури п. Галиною Поливановою, п. Діною Машаровою та п. Володимиром Черкаським. Експозицію з матеріалів збірки Т. Максим’юка та Ю. Максим’юк створив співробітник Одеського історико-краєзнавчого музею Адольф Малих. У двох виставкових залах на другому поверсі в одинадцяти вітринах розмістилося 170 експонатів.

Історія взаємовідносин України й Афону поділяється нами досить умовно на кілька періодів. Перший — з хрещення Київської Русі і до Берестейської унії. Другий займає ХVII та майже все XVIII ст. Третій — це ХІХ — початок ХХ ст. (умовно до 1917 р.). Четвертий припадає на роки радянської влади. А п’ятий почався з утворення незалежної Української держави у 1991 р.

З першим періодом пов’язане ім’я Антонія Печерського, засновника чернецтва в Україні, та закладення ним основ Києво-Печерської лаври. З другим асоціюються імена Івана Вишенського, Йова Княгинецького, Паісія Величковського, засновника українського скиту Св. Іллі на Афоні, та контакти Війська Запорозького з монастирями Святої гори. Третій — це імена дійсного члена Одеського товариства історії та старожитностей єпископа Порфирія, славіста Віктора Григоровича, одеського видавця Євтима Фесенка та початок активного прочанства християн з теренів Російської імперії у другій половині ХІХ ст. через Одесу до афонських монастирів та Святої землі. Четвертий означений своєю руйнацією духовного життя в межах Совєтської імперії та контрольованої певними владними службами післявоєнної церковної діяльності та зарубіжних контактів Російської православної церкви, а також першими несміливими спробами ознайомлення з багатствами афонських монастирів представників московського наукового та культурного кіл. А п’ятий — для нас особисто, як українців, а також авторів виставки та цього огляду — характеризується першими кроками й увагою вже українських науковців і церковних діячів до цієї проблеми та висвітлення її в друкованих виданнях (наприклад, статті історика В. Річки).

На відкритті виставки виступили директор Одеської філії ФГК С. Парадісопулос, заступник голови облдержадміністрації В. Балух, заступник голови Одеського відділення УФК

Д. Машарова, ігуменя Свято-Михайлівського жіночого монастиря матінка Серафима, настоятель костьолу Св. Катерини ксьондз Ігнацій та один з ініціаторів виставки — почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців та Одеського товариства колекціонерів Т. Максим’юк, який і провів для присутніх першу екскурсію. До виставки було видано спеціальне запрошення, ілюстрована афішка та оглядовий прес-реліз.

Коротко подаємо відомості про побудову кожного з розділів виставки та відзначимо найцікавіші експонати.

Розділ «Афон — твердиня православ’я» складався з трьох вітрин, на яких було представлено 41 експонат. Свята гора Афон буда репрезентована мапою Афону, взятою з другого тому «Православной Богословской энциклопедии» (Петроград, 1901), на якій були позначені всі найбільші монастирі та скити. У вітринах глядач міг побачити види багатьох з них, що були видрукувані в альбомі «Виды монастырей и скитов Святой Афонской горы», виданому Руським на Афоні Пантелеймоновим монастирем приблизно у 1905 р. Вдалим доповненням до них служили кольорові листівки початку ХХ ст. з видами афонських монастирів та літографовані образки кінця ХІХ — поч. ХХ ст. одеських видавців Є. Фесенка та Д. Плющеєва. На одній з листівок був відбиток печатки афонського монастиря Філофей з девізом — «Бог моя надія». В першій вітрині привертала увагу своєю якістю друку мапа Чорного та Мармурового морів з вигравіруваними видами Одеси, Севастополя, Синопа, Константинополя, Варни та Сілістрії (видання 60-х рр. ХІХ ст., Лондон). У другій — чернігівське видання Нового Заповіту (1748) з гравюрами євангеліста Луки та апостола Павла, роботи гравера М. Чернявського та два гуцульських ручних різьблених хрести (один датований 1863 р.). У третій — два гуцульських ручних різьблених хрести (один — 1895 р.).

Другий розділ мав назву «Шлях на Афон» (24 експонати). В цій вітрині були представлені зображення пароплавів Російського товариства пароплавства і торгівлі («Афон», «Св. Миколай», «Великий князь Олексій» та ін.), якими прочани допливали до Константинополя (тепер — Стамбул) і далі до Афону. Прекрасно виглядала кольорова панорама бухти Золотий Ріг, що складалася з восьми старовинних листівок. Саме в Константинополі прочан зустрічали і ними опікувались афонські ченці. Центр вітрини займав український стародрук другої половини ХVІІІ ст. з акафістом та гравюрою Святого Миколая — покровителя моряків і подорожуючих по морю. Доповнювала експозицію цієї вітрини також мапа зі схемою рейсів пароплавів РТПІТ.

Третій розділ репрезентував Київ як центр православної України, її духовну столицю (14 експонатів). Саме до Києва повертається мешканець міста Любеча Антипа, маючи вже ім’я Антоній, який прийняв постриг на Святій горі Афон, і його наставник відправив додому зі словами: «Тож іди назад в Русь і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть». На кольорових листівках початку ХХ ст. — святині Києва: види Києво-Печерської лаври, Софійський та Володимирський собори, Михайлівський Золотоверхий та Видубецький монастирі та ін. Окрасою цієї вітрини були книжка митрополита Євгенія (Є. Болховітінова) «Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии» (К., 1825) в шкіряній оправі (власність протоієрея Іоанна Афонського), який купив її за 12 крб. сріблом, про що й зробив запис на початку книжки), та велика кольорова літографія з панорамою Києво-Печерської лаври з Дніпра, яку видрукував 1909 р. потомственний почесний громадянин Одеси Євтим Фесенко, що був за походженням з чернігівських козаків. Саме він з 1879 р. започаткував виробничі контакти з Афоном, а наступного року, в березні, поїхав на Афон через Константинополь, і ця подорож зайняла у нього два з половиною місяці. Вже у 1881 р. у Є. Фесенка був готовий путівник по Афону, який побачив світ двічі (у 1883 та 1894 рр.) під назвою «Путеводитель на св. Афонскую гору, а также по её монастырям, скитам и прочим достопримечательным святыням». У цій вітрині демонструвалося ще одне фесенківське видання — книжка протоієрея С. Петровського «Киев и его святыни» (Одеса, 1912).

Четвертий розділ був присвячений Одесі і називався «Одеса на рубежі століть». Перше, що треба було показати, то це види трьох подвір’їв в Одесі афонських монастирів Св. Пантелеймона, Св. Іллі та Св. Андрія, які були побудовані в кінці ХІХ ст. спеціально для зручності прочан біля самого Одеського залізничного вокзалу. Причому ці комплекси являли із себе саме готелі для прочан, які мали при собі ще й храми, але ніколи самі по собі не були монастирями. На вітрині були представлені старий залізничний вокзал, готелі, поштамт, план Одеси, міський театр, публічна бібліотека, де зараз зберігаються старослов’янські рукописи, вивезені з Афону нашим земляком з Балти, видатним славістом Віктором Григоровичем (1815 — 1876), гігантські Приморські сходи, якими спускалися прочани до порту, сам порт і старий Воронцовський маяк, який останнім прощався з прочанами і першим їх зустрічав при поверненні на батьківщину. Привертав увагу в цій вітрині і «Путеводитель Русского общества пароходства и торговли на 1911 год», з обкладинкою в стилі російського модерну, яким користувалися, безумовно, і прочани, бо там були сторінки, присвячені Константинополю та Афону зі всіма даними, потрібними для цієї подорожі. На той час Афон, який розміщається на північному мисі Халкидонського півострова, вже інколи називали Старим Афоном, бо на Кавказькому узбережжі, вище Сухумі, був закладений монастирський комплекс, що отримав назву Новий Афон.

До вищеописаного розділу належить також вітрина, експонати якої знайомлять нас з одеськими виданнями, пов’язаними зі Святою горою Афон. Це видання Свято-Іллінського скиту. Не забуваймо, що цей скит був заснований у середині ХVІІІ ст. українцем Паісієм Величковським (1722—1794) і в найпоширенішій російській енциклопедії Брокгауза і Єфрона на таблиці ілюстрацій, присвяченій Афону, цей скит так і іменується «Малороссийский скит св. Пророка Ильи» (див. мал.). З цим скитом співпрацював одеський видавець Д. Плющеєв. А з Свято-Андріївським скитом підтримував контакти Євтим Фесенко. Серед видань були «Каталог изображений св. икон, картин, книг и листков Ефтима Ивановича Фесенко. Одесса, 1883—1914» (Одеса, 1914), «Афоно-Ильинский листок №67, 1896» з віршем «Святая Гора Афон Земной Удел Божией Матери», виданий у типо-хронолітографії Д. Плющеєва та ін. Прикрашав вітрину гуцульський різьблений ручний хрест, виготовлений у 1836 р. Вітрини мали 20 та 12 експонатів відповідно.

Три вітрини репрезентували духовний світ України: українські народні образи, серед яких особливу увагу привертав образ Св. Варвари (Полотно. Олія. 47,5х48,5 см. Кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст.); стародруки були представлені такими виданнями: «Євангеліє» (Львів, 1636), «Требник» (Львів, 1720), «Новий Заповіт» (Чернігів, 1748), «Служебник» (Почаїв, 1755). Подібні стародруки різними шляхами попадали і до бібліотек та храмів афонських монастирів, де і зараз, мабуть, ще зберігаються. Особливу увагу привертали і листівки в цих вітринах із зображеннями ікон, штихів, з видань українських друкарень ХVII — XVIII ст., речей церковного вжитку (потирі, кадильниці та ін.). Зображення всіх цих предметів українського мистецтва були зібрані на початку ХХ ст. видатним українським мистецтвознавцем Костем Широцьким (1886—1919) для видання підготовленої ним першої історії українського мистецтва, яку він не встиг видати. Після його смерті всі ілюстрації (а їх було не менше 182), що були розподілені по серіях — «Портрети», «Різьби», «Малярство академічне XVIII—ХІХ ст.», «Ікони» (дві серії), «Народне малярство», «Штихи» (дві серії), «Сніцарство», «Шиття і тканини», «Кераміка», «Будівництво цивільне» та «Металеві вироби», були видані у вигляді листівок (тонових) видавничим товариством «Друкар» (Київ) та Галицькою Накладнею (Коломия). В цих вітринах також були буковинський ручний різьблений хрест, виготовлений у 1839 р. із зображенням на зворотному боці розп’яття Ісуса Христа, написаного олійними фарбами, дві кольорових таблиці із зображенням галицьких ікон з альбому І. Свенцицького «Галицька ікона» (Львів, 1929) як обов’язкового великоднього атрибуту українця, де б він не був, 16 писанок із західних регіонів України (Буковина, Покуття, Галичина, Волинь), зібраних наприкінці 60-х — на початку 70-х років ХХ ст.

До речі, у 1999 р. в цьому ж приміщенні була відкрита спеці-альна виставка «Чарівний світ української писанки» зі збірки автора цього огляду, теж присвячена 2000-літтю християнства.

І, нарешті, остання вітрина демонструвала видання ХІХ — ХХ ст., які в тій чи іншій мірі стосувалися основної теми виставки: К. Харлампович «Малорусское влияние на русскую церковную жизнь», т.1 (Казань, 1914), Православная Богословская Энциклопедия, т.2 (Петроград, 1901), А. Скальковский «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского», третє видання, т.1—3 (Одеса, 1885—1886), Летопись Самовидца (Київ, 1878), М. Возняк «Історія української літератури», т.1, перша частина (Львів, 1926), «Записки Одесского Общества Истории и Древностей», т.ХІV (Одеса, 1848), «Отчёт Одесского Общества Истории и Древностей» 14.ХІ.1846—14.ХІ.1847» (Одеса, 1848), П. Полевой «История русской словесности», т.1, (СПб. 1900), «Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси ХVI—XVIII вв.» (Львів, 1900), «Русский филологический вестник», №3, 1883 (Варшава), «Прибавления к Херсонским Епархиальным ведомостям» за 1896 р., «Черниговские Епархиальные известия» за 1901 р. Ксерокопії з тих сторінок названих видань, яким не знайшлося місця на виставці і які стосувалися взаємозв’язків України та Афону в їх історичній перспективі, були розміщені на спеціальних планшетах, зібраних в альбом, який був до послуг усіх відвідувачів виставки впродовж її дії.