Не знати, якими вже зусиллями, але вчергове побачив світ літературно-художній, культурно-просвітницький та історично-публіцистичний журнал-піврічник «Зоря вечорова» — завершальне за 2018 рік число 2(39), який на громадських засадах видає у містечку Доброслав на Одещині засновник і видавець Дмитро Мартинюк.

Ось уже два десятки літ існує це унікальне видання. Таки подія! Надто коли згадати, що впродовж двох десятиліть різне траплялося, бо сказати, що нелегка це справа — значить нічого не сказати. Але про це — згодом, колись.

Рік, що настав, позначений (окрім президентських виборів передовсім) 110-літтям Степана Бандери. Журнал відкривається короткою статтею «За що боровся Степан Бандера», підготовленою Молодіжним націоналістичним конгресом. Це спроба дати відповідь на запитання, поставлене у заголовку. Й тут, мабуть, варто зацитувати прикінцеві абзаци.

«…Тішить те, що тепер, коли ця постать дедалі глибше досліджується, противників «бандерівства» стає все менше, натомість «бандерівців» стає дедалі більше».

І далі: «Ця стаття — це мінімум, який повинен знати кожен, та одночасно максимум, який можна вмістити в тексті такого об’єму. Тут немає жодної згадки про діяльність Бандери в час польської та німецької окупацій. Зате тут є принципи, які він поширював, коли тривала боротьба з російським імперіалізмом. До слова: ЯКА ТРИВАЄ І ТЕПЕР».

Немовби на підтвердження мовленого журнал подає два повідомлення. Роком Степана Бандери оголосили 2019-й на Житомирщині. А ще раніше,7 березня 2018-го, сесія облради затвердила порядок використання на території області прапора визвольної боротьби україн-ського народу (червоно-чорного прапора ОУН). Нинішній рік оголошено роком Степана Бандери також на Львівщині.

Більшість публікацій цього числа журналу пронизані війною. І це природно: війна щодня нагадує нам про себе, неможливо не думати про це, не перейматись цим. Це наш біль і наша велика біда. Журнал публікує інтерв’ю-спогад про Василя Сліпака, а також замітку «Василь Сліпак: одне життя між двох світів» — матеріал взято з мережі інтернет. Невеликим розділом про українця соліста Паризької опери Василя Сліпака, завершує свою публіцистичну статтю «Протистояння» Дмитро Мартинюк.

Публіцистика, назагал, посідає в журналі одне з чільних місць. Вже не один рік її культивує в цьому виданні доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Василь Лизанчук. У своїх статтях відомий науковець торкається найактуальніших проблем суспі-льного життя, передовсім питань мови. У статті «Право на свободу думки і слова» автор розглядає деякі питання журналістської діяльності, говорить про морально-соціальну відповідальність журналіста, себто розуміння ним суті і значення своєї діяльності та наслідків для суспільства. Професор закликає журналістів «найменше часу і місця приділяти трешу («сміттю»), або зовсім відмовлятися від нього, а найбільше творчих зусиль, інтелектуальних можливостей затрачати для доброякісної журналістики, яка ґрунтується на засадах україноцентризму…». Коли нема духовно-національних засад, ЗМІ стає бульварним розсадником аморального впливу на суспільне життя.

«Зоря вечорова» подає рецензію на книжку професора В. Лизанчука «Інформаційна безпека України». Її цінність доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Іван Крупський вбачає в тому, що автор логічно використав велику кількість прикладів з найрізноманітніших видань, докладно проаналізував їх.

Як і в попередніх числах, журнал багато уваги приділяє мовним питанням. Вміщено коментарі письменниці та активістки Лариси Ніцой, мовознавця, професорки Національного університету «Львівська політехніка» Ірини Фаріон та професорки Національного університету «Києво-Могилянська академія» Лариси Масенко на деякі ініціативи очільниці міністерства освіти України стосовно російських шкіл.

Низку матеріалів цього числа журналу присвячено Одесі. «Українці Одеси — кріпаки чужої мови?» — запитує у читачів Павло Шубарт, аналізуючи мовну ситуацію в місті. Спостерігаючи за українцями Одеси, автор доходить висновку, що вони самоусунулися від боротьби за утвердження своєї мови у своєму місті, називають себе «росі-йськомовними українцями». Цей термін є цілковито абсурдним та алогічним. «Українець не може бути російськомовним — це неприродно. Він може бути лише зросійщеним, себто змосковщеним. А змосковщення є актом насилля», — пише автор.

Своїми враженнями від подорожі в Ізмаїл ділиться на сторінках журналу Лариса Ніцой — через призму спілкування з міським головою про українську мову.

«Як в радянському союзі знищували українські слова» — прикінцевий матеріал з таким заголовком, без сумніву, буде корисним для читачів.