Щорічні — вже нині двадцяті — традиційні Шевченківські читання відбулися в Одеській національній науковій бібліотеці. Попри 205-у річницю великого Кобзаря, вони були присвячені 180-річчю від часу написання творів «Перебендя», «Тополя», «Іван Підкова». В ротонді, де зазвичай відбуваються подібні заходи, сиділи студенти історико-філософського факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, Одеського інституту МАУП, педагогічного училища.

У національно-заангажованому культурному середовищі країни останнім часом — надто після Майдану — багато говориться про те, що треба вже, нарешті, поглянути на Шевченка під іншим кутом зору, властиво, поміняти підходи до цієї постаті. Попри те, що залишається непорушною парадигма «Шевченко — це наше все», наголошується на тому, що треба більш олюднити його — себто зняти, образно кажучи, з постаменту, стерти оте «бронзове напилення». Адже пам’ятаємо ще зі шкільної лави оту нехіть до нудних уроків української літератури, а передовсім — уроків з вивчення творчості Тараса Шевченка. Звісно, була в цьому і вина вчителів, і всієї совєтської системи освіти в Україні, яка, зрозуміло, не була національно спрямованою.

Вочевидь, сьогодні всі розуміють потребу нового, ширшого, більш сучасного погляду на цю постать, оновлення підходів та пожвавлення інтересу до Шевченка. І дещо вже у вітчизняному шевченкознавстві міняється, надто після 200-річчя, котре, властиво, започаткувало цей рух у напрямку нового відкриття Шевченка. У кінематографі чекаємо нового кінофільму «Тарас. Повернення», з’являються нові видання на шевченківську тематику — немало з них можна побачити на розкішній книжковій виставці, що розгорнута у великій читальній залі бібліотеки і триватиме ще місяць. Час від часу на виставках образотворчого мистецтва з’являється неординарний твір — не «на тему», а справді те, що зродилося з душі мистця, з його розуміння та усвідомлення неперебутності Кобзаря. А який прекрасний вокально-музичний цикл створили на Шевченкову поезію сестри Тельнюк! (Постійні слухачі радіо «Культура» могли переконатися в цьому).

Так само і в науці, надто — там, де сходяться інтереси шевченкознавства та історії. Про дослідження в цьому напрямку вельми цікаво розповів декан факультету історії та філософії ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслав Кушнір. Зазначивши, що «далеко не всі аспекти творчості Тараса Шевченка вивчені, зокрема етнографічна спадщина».

— Етнопсихологія — це те, що є в кожного народу. На її основі формується ментальність, це характер нації. Й саме ця проблема турбувала Шевченка, він дошукувався відповіді на запитання: чому так багато в українській історії трагічних сторінок?

Трагічних, можна додати, помилок, бо й сьогодні, стоячи перед проблемою вибору, українці виказують цілковито незрозумілі як на здоровий глузд прихильності до декотрих претендентів, вочевидь, не усвідомлюючи, що своїм вибором можуть поставити державу на межу знищення. Шевченко глибоко усвідомлював сутність національних катастроф і з болем та гнівом запитував: як, чому дійшло до цього?

Теми розвінчання Шевченкових міфів у контексті зміни підходів до пізнання національного генія торкнулася кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та етнології ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталя Петрова. Охарактеризувавши у своєму виступі образ співця-кобзаря у фольклорі та у творчості Тараса Шевченка.

Немовби продовжуючи цю тему, викладач української філології Одеського педагогічного училища, спеціаліст вищої категорії Олена Ліпінська риторично запитувала: чи не створили ми собі культ Шевченка, якусь міфічну історію? Актуальне запитання в сенсі шкільного шевченкознавства. Вона нагадала дуже доречну цитату з Євгена Маланюка: «Тарас Шевченко завжди актуальний, бо кожне покоління бере від нього те, що здужає взяти».

— Не говорити про нього як про людину, яка була, а яка зараз діє, як про живого, — вважає Олена Ліпінська.

Ще один аспект, який не можна обійти, — це театральна шевченкіана в Одесі. Цікаве та, назагал, змістовне повідомлення Любові Федченко, завідувачки літературної частини Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, було надто заглиблене в минуле. Так, справді, «Гайдамаки» за Шевченком у постановці Василя Василька, учня славетного Леся Курбаса, з використанням придуманих учителем мізансцен, — це вже історія, і нею таки можна пишатися. Та чомусь після Василька театр обминав творчість Шевченка. Хоч і було кілька спроб, менш чи більш вдалих, сказати на кону своє слово про великого Кобзаря. Був, до слова, гарний задум створити цикл невеликих вистав про видатних діячів української культури. Почали спектаклем «Тарасові весни», а далі діло не пішло. Добра була нагода поставити щось, хоч би тих же «Гайдамаків», чи будь-що Шевченкове, під час Революції Гідности. На жаль, обійшла Тараса Шевченка й цьогорічна березнева афіша.

Для учасників Шевченківських читань співала актриса Українського театру Наталя Шпір, звучала поезія Кобзаря.

Та повернемось, одначе, до початку цієї нотатки. Запитання: чи не є надто заформалізованими подібні заходи, а передовсім — Шевченківські читання? Мабуть-таки, вони мають бути такими, щоби діти не гралися своїми гаджетами, щоб їм було цікаво. Можливо, навіть цікавіше, ніж на уроці. Щоби виступи — креативні, нестандартні, про якісь цілком зрозумілі їм речі. Доступною для них мовою. До слова сказати, є вже й комікси на шевченківську тематику. Юна пагінь ХХI століття має зрозуміти, чому Шевченко сучасний, навіщо їм говорять про нього. Лише за такої умови щось-таки залишиться в їхніх головах. Адже саме в цьому і полягає головне завдання. І ще одна важлива деталь. Усе-таки їх привели, чи запросили, саме до Шевченка. Тож і різні звертання до них — поза виступами гостей — також мають бути державною мовою.