Вищі сили розпорядилися так, що майбутній поет-гуморист народився на початку квітня, коли в світі відзначається Свято гумору. Самою долею йому судилося «стати українським пересмішником, котрий говорив мовою Езопа, аби ганьбою затаврувати здирників, ледарів, черствих чинуш…». Чи не тому твори Степана Олійника актуальні й досі, хоч нині вже вшановуємо 111 років від дня його народження.

Та перш ніж стати визнаним майстром сміху, Степан Олійник пройшов фундаментальну школу навчання. А вчитися було у кого. Передовсім — у народу. Українські народні казки, легенди, пісні, козацькі думи, перекази-оповідання — скільки в них, крім волелюбності й героїки, ще й веселого, смішного, скільки іскристих гумористичних ідіом, викристалізуваних нашим древнім і невмирущим народом, який своїм корінням сягає доісторичної епохи!

Про кпини, сміх наших прапредків зберігають сліди найдавніші писемні джерела. Як-от Дощечка 1 «Велесової книги»: «…не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли, а ще й глузували» чи Дощечка 2а: «Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права…». У цій прадавній пам’ятці є й інші записи про сміх чи комічні ситуації.

«Світ сміхової культури можна зустріти у пам’ятці Київької Русі ХІІ століття — «Моління Данила Заточника», де знаходиться, як в малому зародку, український гумор — ця особлива властивість наших пращурів, чарівне злиття плакучого сміху й усміхненого суму, вилиті в найпростішу форму української приповідки чи притчі».

У литовсько-польську добу об’єктом народного висміювання були ті, хто заради збагачення відмовлявся від своєї національності. У порубіжжя XVI—XVІІ століть свою сатиру на адресу цієї верстви суспільства скеровував безкомпромісний Іван Вишенський. У часи козаччини сміх взагалі був всепереможним: згадаймо хоча б «Листа запорожців до турецького султана» чи «Думу про козака Голоту». Дотепний гумор і дошкульна сатира ніколи й ніде не старіють!

У пізніші епохи, після падіння Запорозької Січі, запанували гумор і сатира великого гуманіста Григорія Сковороди, твори якого ось уже чи не триста років вірою й правдою служать «сердечному веселію». Чимало афоризмів нашого філософа давно стали народними приказками: «Якби не був свинуватий, то не був би і багатий», «Пан не любить правди, як пес мила», «Нема гіршої долі, як жити без волі», «Яка пташка, така й пісня», «Не той козак, що за водою пливе, а той. що проти» та багато інших.

Несподіваний етап у розвитку сміхової культури українців започаткував Іван Котляревський, широко використавши в «Енеїді» бурлескну традицію свого часу. Про цей, без сумніву, безсмертний твір якнайкраще відгукувалися сучасники поета, а згодом — літератори і культурні діячі Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії… Перекладена іншими мовами, «Енеїда» Котляревського збагатила, крім української, й культури інших народів.

Помітний слід в українському веселому жанрі залишили Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші майстри дотепного й розвінчувального слова.

А приголомшливі гумор і сатира Тараса Шевченка та Миколи Гоголя буквально потрясли хисткий ковчег Російської імперії. «Карнавальний сміх Гоголя сполучався з пастирським словом», а «Шевченків сміх ще з більшою мірою поєднувався з провідництвом і політичною критикою одночасно». У соціальній царині відомі гумористичні сюжети успішно опрацьовував Степан Руданський. Свої традиції сміхової культури в другій половині ХІХ століття розвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, пізніше — Архип Тесленко, Володимир Винниченко та інші письменники.

Українська радянська сатира презентована іменами Остапа Вишні, Василя Блакитного, Костя Котка, Юхима Гедзя, Юрія Вухналя… Найпомітнішим серед них був Остап Вишня, унікальний хист якого сягнув висоти якраз у часи утвердження кривавої диктатури Сталіна.

З багатьма творами останніх Степан Олійник знайомився зі шпальт тодішніх періодичних видань. До речі, він з молодих літ мав авторитетних як зарубіжних, так і вітчизняних учителів сміху, хто для нього «не в сіль перетворився, а у вічне краяння серця». Як найкоштовніші уроки виніс на все життя їхні відкриття: «Байдуже знання дорослих честі не робить», «Ганьбою є згода, вправна у хитруванні», «Гідним пошани хай буде протест сміху проти непорушного права, коли навіки зрікаються спів-участі», «Той, хто сміється, перемагає того, хто плаче». Щоб потім, самому ставши майстром гумору й сатири, давати настанови молодим талантам, виховувати своїх послідовників, зрештою, проголосити пророчі слова: «Здоровше з гумором живеться».

Цього року Одещина уже в тридцять восьмий раз відзначає пам’ять свого видатного земляка традиційно-узаконеним «Ярмарком сміху», який проводиться в самій Одесі, а також у селі Пасицелах, де народився гуморист, у Балті та Левадівці Миколаївського району, звідки юний Степан вирушив у чорноморську перлину здобувати науку й підкорювати творчі вершини.

Звісно, на «Ярмарок сміху» прибувають письменники, артисти розмовного жанру, музиканти, родичі уславленого пересмішника, пошановувачі таланту Великого Гумориста. Водночассі в рамках свята відбувається також уже традиційний конкурс «Здоров-ше з гумором живеться», який проводиться під егідою Фонду імені Степа-на Олійника, незмінним і поважним

головою якого є Валерій Дмитрович Бойченко, фонду, що заснував і «Бібліотечку лауреатів премії ім. С. Олійника». Апогеєм же «Степанової весни» є вручення дипломів іменної Всеукраїнської літературної премії.

До речі, у Балті одночасно вшановується пам’ять двох побратимів — Степана Олійника й Олеся Гончара, які з’явилися на світ в один день, 3 квітня, але з проміжком у десять років. «Вони дружили, радилися один з одним, ішли по життю поруч, спільною дорогою. Хоча Гончар походить з Полтавщини, в Балті школу-ліцей №1 названо на його честь». У ліцеї є музей Олеся Гончара, а його вихованці регулярно беруть участь у фестивалі «Ярмарок сміху».

Левадівський музей Степана Олійника нині має статус філії Одеського літературного музею. Це — справжній осередок сучасної української культури. Тут, зокрема, чинно діє картинна галерея, яку започаткував для своїх земляків відомий майстер пензля, заслужений художник Микола Вилкун, племінник Степана Івановича Олійника. Він передав у дарунок рідному селу сотні своїх картин… Певна річ, такий культурно-естетичний центр вигідно презентує творчий і педагогічно-виховний поступ півночі Одещини.

А всьому задає тон донька письменника — Леся Степанівна Олійник (на знімку), яка, попри свої клопоти й постійну завантаженість, з перших фестивалів невтомно докладає багато зусиль до цього широкоформатного багатосерійного дійства. Саме вона згуртувала «Олійниківську родину», яка більшає й більшає. Щороку на «Ярмарок сміху» прибувають талановиті митці не тільки зі столиці, а й з усієї України. Серед постійних учасників — Ігор Чепіль з Івано-Франківська, Лариса Дедюх і Василь Довжик з Києва, родина Юриків із Запоріжжя, одесити Микола Вилкун, Роман Кракалія, Віталій Бошков, автор цих рядків та багато інших, чиї серця сповнені вдячності й любові до неповторного пересмішника, уславленого земляка — Степана Івановича Олійника.

БУВАЛЬЩИНА

З іменами видатних письменників, як правило, пов’язано чимало цікавих і дотепних історій, в яких розповідається про неймовірні випадки з життя, про взаємини між видатними людьми, про їхні дивацтва.

У студентські роки Степан Олійник зустрічався з народним артистом Ю.В. Шумським, про що поет сам розповідав:

— Якось на зборах у нашому селі виступив дід Терешко і дуже насмішив народ. Майже дослівно я пам’ятав той виступ, дещо додав від себе і кілька разів розповідав це однокурсникам. Якось ми гуртом стояли в коридорі біля актової зали, чекаючи приходу акторів, які зголосилися дати концерт. Хтось із товаришів каже:

— Давай, Степане, про діда Те-решка…

Я почав розповідати. Гурт збільшувався, сміх котився коридором. А коли закінчив читати, то серед слухачів побачив Юрія Васильовича. Він підійшов, запитав, що я читав, де надруковано? Я пояснив, що то не літературний твір, а виступ мого земляка діда Терешка на колгоспних зборах. Актор попросив переписати йому цю річ і призначив побачення.

В домовлений час наступного дня ми зустрілися в гуртожитку. Я вже переписав виступ діда Терешка. Юрій Васильович попросив розказати написане. Уважно слухав, робив помітки в рукопису. Кілька разів я розказував йому, а він правив, занотовував деталі. Ось тоді я зрозумів вагу кожного слова. Воно повинно бути на місці. Повинно грати всіма своїми барвами. А через п’ять днів Юрій Васильович читав на концерті записане мною оповідання, яке назавжди уві-йшло в його репертуар.

Так з’явилася перша гумореска Степана Олійника — «Без лишнього».

«Літературні бувальщини» свого часу зібрав та опублікував Ігор Артемчук. Ось іще одна з них:

ЩО ЗРОБИЛА РИМА

Якось у «Перці» Степан Олійник надрукував віршовану гумореску «В клубі». В ній мовилося про дуже погану роботу кінопересувки, про те, що під час сеансів плівка щоразу рвалася. Це набридло кіномеханіку, і він розповідав глядачам зміст наступних частин.

Працюючи над гуморескою, автор до слова «громадяни» підібрав риму «Роксоляни», тобто назву села, де все це ніби відбувалося.

Тижнів за два після опублікування гуморески до редакції «Перця» наді-йшов лист Одеського обласного відділу кінофікації: «Після надрукування у Вашому журналі критичного виступу Степана Олійника обласний відділ кінофікації послав у село Роксоляни Овідіопольського району комісію. Перевіркою на місці встановлено, що вказані в матеріалі факти мали місце…». Далі вказувалося, що трест кінофікації вирішив поставити в селі Роксоляни стаціонарну кіно-установку.

Ось яку добру справу зробила рима!

Дмитро ШУПТА,

лауреат премії імені Степана Олійника,

заслужений працівник культури України,

академік Міжнародної академії оригінальних ідей України та Міжнародної літературно-мистецької академії України.