Що треба знати про епілепсію та як надати першу домедичну допомогу людині при епілептичному нападі

26 березня відзначався Всесвітній день обізнаності про епілепсію, на яку страждають близько 100 мільйонів землян, відомий як «Фіолетовий день».

Епілепсія є одним з найпоширеніших хронічних неврологічних захворювань людини. В Україні налічується близько 100 тисяч осіб з таким діагнозом.

Епілепсія — хронічний розлад мозкової діяльності, для якого характерні напади, що повторюються. Напад може трапитися будь-де і будь-коли. Часто довколишні жахаються побаченого, намагаються триматися подалі від людини, з якою «щось коїться».

Брифінг кандидата медичних наук, епілептолога Одеського обласного медичного центру психічного здоров’я Ганни Жилінської (на знімку) і був присвячений даті та тому, як правильно діяти, щоб допомогти людині під час епілептичного нападу.

Лікарка розповіла про природу захворювання, спричиненого надлишком електричних імпульсів у групах клітин різних ділянок мозку, зазначивши, що уявлення про епілепсію й досі викривлене міфами, а головне — страхом.

Напади, за її словами, проявляються у вигляді короткочасних мимовільних судом у якійсь із частин тіла або ж по всьому тілу. Іноді людина при цьому може зомліти чи втратити контроль за функціями кишечника або сечового міхура. Епілептичні напади можуть мати форму як незначних провалів у пам’яті, так і важких тривалих конвульсій, а також різнитися за частотою, трапляючись як менше одного разу на рік, так і до кількох випадків на день.

Стан, схожий на епілептичний напад, не завжди свідчить про епілепсію, адже діагноз встановлює лише лікар після тривалих обстежень.

Ознаки нападів мінливі та залежать від того, в якій ділянці мозку починаються порушення. Можуть виникати тимчасові симптоми, наприклад, втрата орієнтації або свідомості, порушення рухових функцій, органів відчуття (зір, слух та смак), зміни настрою тощо.

На жаль, епілепсію наразі не вдається остаточно вилікувати, тому для фахівців головною метою є знизити частоту нападів у пацієнта. Такі люди стоять на обліку в профільних спеціалістів — неврологів-епілептологів. Більше 70% хворих на епілепсію успішно проходять лікування й не мають рецидивів, однак певному відсотку пацієнтів рекомендується операційне втручання.

У США, розповіла Ганна Жилінська, люди з діагнозом «епілепсія» носять на зап’ясті браслети фіолетового кольору, що в разі нападу є розпізнавальним сигналом для довколишніх, що саме з ними коїться. Наші соромилися б цього. Загалом ще є предостатньо прогалин у просвітницькій роботі з населенням для виховання толерантності й грамотного надання першої домедичної допомоги. Ось чому, наймаючись на роботу, укладаючи шлюб тощо, хворі часто приховують свій стан, чим наражаються на ще більші проблеми.

То як діяти, якщо стали свідком епілептичного нападу? Найперше знайте, що така людина нічим не загрожує стороннім, хвороба її незаразна, а ось ваша увага та небайдужість їй дуже потрібні.

Чистої води вигадка, що під час нападу епілептик може подавитися, проковтнувши свого язика. Це анатомічно неможливо, тож не потрібно нічого класти до рота потерпілому, намагаючись розкрити йому щелепи.

Достатньо перевернути на бік і підкласти щось м’яке під голову, щоб не травмувалася. Не намагайтеся зупинити напад, стискаючи хворого, бо це нічого не дасть — напад повинен пройти сам.

У більшості випадків напади при епілепсії не є невідкладними станами, відтак не завжди потрібно викликати екстрену медичну допомогу. Але обов’язково телефонуйте за номером «103», якщо: напад триває три-п’ять хвилин або довше; напади повторюється настільки часто, що у проміжках між ними в хворого не відновлюється свідомість; коли у людини стається перший напад і ви про це достеменно знаєте; коли людина отримує травму під час нападу (наприклад, внаслідок падіння); коли напад стається під час перебування у воді; якщо людина вагітна або хвора на діабет. Запам’ятайте, що найбільшу загрозу становить травмування голови, а не сам епілептичний напад.

Люди, які страждають на епілепсію, знають, що їм заборонено керувати транспортом, як і працювати зі складними механізмами, де потрібна тривала зосередженість й увага. Загалом, за можливості, їм необхідно повністю убезпечити себе від потенційних ризиків, пов’язаних із загостренням хвороби. Але в усіх інших життєвих проявах вони залишаються такими ж, як й інші, не маючи обмежень ні у професіях, ні в доступі до роботи, ні у творчості.