В історичному романі просвітянки із Чорноморська Валентини Сидорук «Кумар над Кодимою» є епізод (він стосується приблизно 1925 року), коли матрос-інвалід у тільняшці й безкозирці співає пісню на мелодію відомого «Яблучка»:

Гей, яблучко називається!

Москаль всіх загнуздав

Та й катається...

Таке й справді тоді співали — і саме українською мовою. На сміливого морячка відразу накинулася станційна міліція: «…він одержав два удари по обличчю й упав закривавлений. Чоловік був без ніг — жалюгідний обрубок людського тіла, у якому билося хоробре серце...».

Це дуже символічний епізод, який змальовує протест Одещини проти окупаційної політики більшовицької Росії.

У пригодницькому фільмі «Мурка» (режисери Антон Розенберг і Ярослав Мочалов) є чимало епізодів, коли представники «блатної» Одеси спілкуються українською мовою. Ні, найкрутіші там, звісно, російськомовні, але ті, хто прибув до «перлини біля моря» з навколишніх степових хуторів, усе ще розмовляли мовою дідів-прадідів. Ще при першому перегляді фільму (він вийшов на екрани в 2017 році) думав: як же так сталося, що величезне «українське море», про яке колись з такою пошаною говорив відомий єврейський діяч Володимир Жаботинський, не зупинило московської навали? Як сталося, що згодом залишилися лише ось такі поодинокі протестувальники, як той морячок? А відповідь проста: більшовики вміло використали багатовіковий імперський досвід Росії. Українці ж училися «на ходу»... До того ж, суттєву підтримку радянській владі тоді надавало єврейство, хоча, теоретично, воно могло б зайняти цілком достойну «нішу» і в незалежній українській державі. Так чи інакше, українці були відкинуті на степові хутори та в лісові масиви на півночі області. А в самій Одесі чекісти поступово «розбиралися» з греками, євреями, болгарами, росіянами та зросійщеними українцями.

СТЕПОВІ ОТАМАНИ

І все ж опір був. Отамани з романтичними іменами — Вітер, Грізний, Орел, Здобудьволя, Добрийвечір, Зірвиголова, Вовк, Пугач, Лихо, Гуляй-Біда — не давали спокою радянській владі. Ці суто козацькі імена повстанських командирів свідчать про існування могутньої української сили на теренах Одещини. Це вам не вихолощений Донбас зразка 2014 року. Це, скоріше, маленька подільська Галичина! Тільки тогочасна «одеська УПА» ще не була настільки структурованою, якою стала на Волині через чверть століття. І не мала належного досвіду.

Проте, позитивний результат був. Ось що писали комуні-сти у партійному зведенні від 20 жовтня 1920 року: «розверстку в Балтському, Савранському і Кривоозерському районах повністю зірвано». В багатьох документах відчувався навіть певний відчай: «Налагодити радянські апарати немає можливості. Збройних сил не вистачає. Міліція не на місці. У населення багато зброї. Куркульство Балтського повіту озброєне до зубів. На одне село — 30 кулеметів. Таких сіл — 150...». Відомо, що навесні 1921 року загін отамана Лиха нараховував 850 бійців і 10 кулеметів. В отамана Заболотного було 800 вершників, 150 піхотинців на тачанках та підводах із 16 кулеметами. А ще, за даними червоної розвідки, Заболотний мав 10 пудів динаміту, тому міг здійснювати потужні диверсійні акції. І навіть невеликий загін отамана Філіпенка (у ньому було лише 50 осіб) мав гармату!

Філіпенко у минулому був працівником телеграфу. Видно, добряче йому «допекли» червоні, раз покинув таку престижну в ті часи професію. Отаман Петро Дерещук — колишній учитель, отаман Лихо походив з родини православного священика, Антонович був агрономом… Тож треба критично сприймати московські кіноказочки про українських отаманів. Вони їх затято висміювали у фільмах на зразок «Весілля в Малинівці», але в житті було інакше. На жаль, не змогли тоді українці втримати незалежність, тому й довелося багатьом перекваліфіковуватися на партизанів...

Проти них червоні використовували чималу збройну силу, зокрема бронепотяги та автопанцирники. Відомо, що 51-а Перекопська дивізія імені Московської Ради, штаб якої дислокувався на розі вулиць Дерибасівської та Преображенської, мала навіть два танки. І це на початку 1921 року! Почерк окупантів-московитів тоді мало чим відрізнявся від нинішнього. Якщо в 2014-у на Донбасі окупанти розпиляли та вивезли в Росію устаткування багатьох заводів, то на Одещині на початку 20-х років минулого століття червоні забирали майже весь цукор, вироблений на наших заводах, і також везли його до Російської Федерації.

Українські повстанці тоді захищали свій народ, тому й протрималися так довго. Скажімо, загін Грищенка вдалося ліквідували лише на початку1924-го. Далі виявляти невдоволення можна було хіба що розвішуванням листівок та співанням протестних пісень українською мовою — як це й було описано в книжці Валентини Сидорук.

ЧОМУ ТРЕБА ВИВЧАТИ ТОЙ ПЕРІОД

Звісно, той досвід є дуже цінним для нас, оскільки цінною є буль-яка сторінка українського спротиву. Поки імперія існує, все має здатність повторюватися.

Аргументи на користь спротиву, які наводилися степовими отаманами, через тридцять років повторювали вже в карпатських криївках. Зокрема, Яків Гальчевський писав: «З периферії ми України не створимо, але і не загинемо безславно. А загинемо зі зброєю в руках, по-козацьки. А кожна нова жертва — це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно. Коли ж навіть програємо, то своєю боротьбою змусимо комуністичних зверхників завести бодай фікцію українства в Україні...».

Так, Одещина була периферією України, але такою ж периферією після Другої світової війни було й Закерзоння. Або, скажімо, Берестейщина. Але ж УПА там воювала! Український національний спротив навіть на білоруській території тривав до 1951 року. На Кубані, в районі Хадиженська, проукраїнські партизанські групи діяли до 1947-го. Хіба все це було даремно? Населення Західної України не вдалося виморити голодом у 1947-у тому, що там діяла УПА. Помирали молдавани, але не прикарпатці з волинянами... Так і в 1921—1922 роках більшовики не змогли виморити голодом українські села Одещини, контрольовані повстанськими загонами. А в цей час у Криму люди вмирали, оскільки кримцям з різних причин не вдалося організувати повстанський рух за українським зразком.

А ще одеський досвід 20-х років минулого століття цінний своєю інтернаціональною складовою. В антибільшовицьких партизанських діях брали участь німці, болгари, молдавани... Траплялося, що розвідданими допомагали євреї. У книжці Сергія Богана «Повстанці Одещини і Придністров’я» є дуже цікава згадка: повстанням в Овідіопольському районі (липень 1920-го) керували українець Концевич та німець Еберле. А коли 7 лютого 1922-го в полон до більшовиків потрапив отаман Заболотний, то разом з ним було заарештовано заступника Ф. Рака та зв’язкового офіцера, румуна за національністю.

Можна згадати повстання релігійних сектантів у Бірзулі восени 1920 року, і це трохи перегукується з молитовним марафоном у Донецьку навесні 2014-го. А ще велику роль відігравала одеська «Просвіта», яка допомагала творити повстанську мережу. Українство існувало в різних форматах, але що характерно — кожен з них чинив опір російському більшовизму. Повчально, правда? Ми повинні засвоїти: вивчення історії є підґрунтям для нашого подальшого поступу.