ЯК ЗАВДЯКИ «ЧОРНОМОРЦІ» ПАТРІОТИЧНИЙ ЛЬВІВ ЛЕГКО НАЛАШТОВУЄТЬСЯ НА ОДЕСЬКУ ХВИЛЮ

Стаття Ольги Валовської «Продовжуйте творчо будити Південь!» була надрукована у «Дні» й стосувалася насамперед цієї газети. Вінничанка дякувала журналістам за організацію минулорічної фотовиставки в Ізмаїлі та за інші корисні акції. А також згадала цікаві публікації про Одещину та інші регіони українського Півдня: «Молодці, що пишете про Херсон, про Буджак. Не відводьте вашого пильного творчого ока від таких міст, як Білгород -Дністровський, Каховка, Очаків та інших...».

Після окупації Криму й частини Донбасу роль Одещини як південного плацдарму (і водночас території великих політичних ризиків) суттєво зросла. Тому патріотично налаштовані українці залюбки отримуватимуть інформацію з будь-якої об’єктивної газети Півдня. Чи не найкраще для цього надаються «Чорноморські новини».

Знаю, що статтю Андрія Портнова «Омелян Пріцак — історик модерної України» («ЧН» від 6 квітня) охоче читатиме професор Дмитро Гелей та його колеги-історики із Львівського торговельного університету. Адже саме тут народилося гасло «Південь і Захід разом!», саме цей виш влаштовує зустрічі студентів з патріотичними одеситами та мешканцями південного краю. Для просвітян Львова була б цікавою стаття студентки ОНУ ім. І.І. Мечникова Ганни Марущенко «Мовна ідентифікація: українець» («Чорноморка» від 13 лютого). Для будь-якого віруючого, як бальзам на рани, стаття «Україна і Афон» (число від 14 березня). Шанувальники поезії із задоволенням ознайомилися б з віршами Станіслава Стриженюка. Читаючи його рядки: «Там довелося жить мені, в напівпустельнім Казахстані...» або «Садили верби ми Тарасу, що висвятив Чечні Кавказ», починаєш розуміти, що ця людина, очевидно, деякий час жила на території Казахстану і спілкувалася з депортованими чеченцями. І просто шкодуєш, що не можеш погомоніти з поетом за кавою. Бо скільки ж цікавих подробиць про дружбу українців, казахів і чеченців він міг би розповісти!

А доктор фізико-математичних наук зі Львова Роман Пляцко багато цікавого знайшов у статтях Валентина Щегленка «З нашого коріння, з нашої землі» («Чорноморка» від 7 березня) — про фахівця з ядерної фізики Григорія Харпака, який родом з Рівненщини, та «Математик з Мар’янівки» (25 квітня). Втім, остання публікація цікава не лише для науковців. Я звернув увагу, що талановитий математик Микола Ковальчук народився на українській етнічній території, яку Сталін у 1940 році, не питаючи бажання мешканців, передав Молдові. Тобто йдеться про нинішнє Придністров’я. Отже, малий Миколка не мав можливості вчити українську мову в школі, опанував її вже в Одесі, читаючи твори Шевченка. Зразу напрошуються паралелі з Кубанню, Стародубщиною, Берестейщиною та окупованою Путіним у 2014-у значною частиною Донбасу... Люди з цих регіонів (принаймні патріотична їх частина) повинні контактувати між собою!

З великим інтересом автор цих рядків прочитав статтю Алли Федорової та Олени Меншикової «Німці Бессарабії: продовження історії». Ось де величезний матеріал для роздумів!

Тільки що я торкнувся кубанської і стародубської теми, втрати нами Придністров’я. Але ж і німці свого часу втратили Східну Пруссію! Їх виперли і з обжитого Поволжя, і з Криму, і з одеських степів... Війна не щадила тих, хто мимоволі став заручником згубної політики Гітлера і Сталіна. Але ж як ґрунтовно вони тепер вивчають своє минуле! Позаздрити можна, бо глибина досліджень вражає: «Топоніміка південних колоній у Південній Бессарабії», «Особистий і публічний простір у спогадах німців Бессарабії», «Вітемберг, як модель історичної пам’яті», «Апостольський проект Ігнаца Ліндла та його реалізація при заснуванні колонії Сарата», «Розвиток шкільної освіти в німецьких колоніях Бессарабії», «Німецько-бессарабська мова», «Ландшафт і люди» тощо.

Читав оце і думав: ми якщо коли й говоримо про втрачену Кубань, то обмежуємося переважно плачами та констатацією фактів. А тут територія, у минулому колонізована німцями, настільки глибоко вивчається, що ці дослідження можуть бути цікавими для людини будь-якого фаху і будь-якої національності!

Колись, ще до окупації Криму, я досліджував 140-літній переселенський досвід естонців. Після своєї лісової й частково заболоченої Естонії вони вчилися жити у посушливому кримському степу та в абхазьких субтропіках. Я тоді намагався аналізувати саме труднощі, які виникали в процесі акліматизації естонців. Але ніяких праць на цю тему не знайшов, принаймні в Криму. А тут, у проекті «Ландшафт і люди. Взаємодія природи і людини в степовій частині Бессарабії та гірському регіоні Швабського Альба», ці та багато інших аспектів розглядаються. І, ясна річ, що про німців Бессарабії можна більше прочитати в одеській «Чорноморці», а не в якійсь львівській чи тернопільській газеті.

Переглядаючи одеські газети, які різними шляхами «добираються» до Галичини (а їх часом перевозять навіть морські офіцери), часто думав: їхній рівень досить пристойний, пропонованої інформації вистачає для багатьох категорій патрі-отів. Бракує лише системних підходів до творення структур, які могли б крок за кроком втілювати в життя проект «Південь і Захід разом». Людський фактор залишається дуже важливим. Можливо, навіть вирішальним. А поки що спасибі колегам-журналістам за працю. Користуючись нагодою, передаю їм головне побажання, висловлене земляками-галичанами: «Продовжуйте творчо будити Південь!».

м. Львів.