Нещодавно у соцмережах прочитав лист волонтерки із Запоріжжя Люби Леонової. Він мимоволі фіксує добрі справи, привнесені в наше життя цією найшляхетнішою кастою України. Спонукає замислитися... Адже цієї «касти» раніше не було. То що ж сталося? Волонтерство народилося на Майдані як поштовх вищої сили, як своєчасна підказка Бога? Послухаємо цю дивовижну жінку.

«... П’ять років я робила те, що було потрібно Україні. Не купилася і не здалася навіть тоді, коли повітря на вдих не вистачало... Коли обпльовували, я піднімалася з бруду і йшла далі. Збирала... Просила... Ходила по школах, по людях, писала оголошення, які, траплялося, нищили через лічені хвилини... Йшла на телебачення і в редакції газет. Сортувала, тягла, складала, завантажувала буса разом з хлопцями. В мене все виходило — бо ви, мої друзі, були поруч всі ці п’ять років. Дякую вам!»

Далі Люба торкається актуальних волонтерських проблем.

«На жаль, волонтерів не страхують. Принаймні, наша команда не застрахована. Жодна страхова компанія не хоче з нами мати справу. Я беззахисна перед дорогою в 500—700 км. Перед усякими випадками в зоні бойових дій. Беззахисна, як і мої колеги... А роботи вистачає, від дзвінків ніколи нема спокою:

— Ви волонтер?

— Так. Що трапилося?

— Ну ви ж волонтер, то допоможіть! Голова громади не хоче привезти мені гній на город. І розкидати. А в мене син в АТО...

А то й таке буває:

— Алло. Ви валантьор?

— Так. Слухаю.

— Мнє жить нєгдє... Сплю в паркє.

— Зверніться до служби, яка займається цими питаннями.

— Ну ви ж валантьор, гдє мнє спать?..

Дехто чомусь вважає, що волонтери займаються усім на світі й, очевидно, мають за це великі гроші:

— Алло. Ви валантьор?

— Так. Що у вас за проб-лема?

— Маєй мамє 98 лєт. Мнє нада, штоб за нєй ухаживалі.

— А що ви від мене хочете?

— Ну ви ж валантьор? Нам нужна сідєлка. Нанімать до-рого...

Окрім абсурдних дзвінків, трапляються прохання друзів, які неможливо проігнорувати:

— Алло. Люба?

— Так. Слухаю.

— Мама бійця збирає гроші по селу, щоб з госпіталя поїздом привезти його в Запоріжжя...

І так щодня, телефонують навіть о першій годині ночі: «Ну ви ж валантьор...».

Вирішив уточнити: чи всі ці дзвінки були насправді? Бо дещо таки могло додатися в полемічному запалі... Але Люба підтвердила: були. Траплялися й набагато радикальніші дзвінки-вимоги. Від себе можу додати, що Люба жодного разу й мені не відмовила, коли просив допомогти — чи то справою, чи інформацією. Тобто допомагала не лише бійцям АТО, а просто активно включилася в розбудову України.

Зверніть увагу на рівень жертовності окремо взятої людини. Звісно, не всі волонтери такі, як Люба Леонова. Більше раціональних, які дозволяють собі вимкнути телефон і як слід виспатися. Але ж і вони роблять важливу справу! І як швидко в суспільстві формується уявлення про волонтерство як про «світло в кінці тунелю»! Феномен всеукраїнської надії...

Ось які листи отримала Люба Леонова, коли сказала, що «вигорає» як волонтерка, що вже смертельно втомилася: «Любаня, люблю тебе, тримайся!». Або: «Любонько, ти завжди ви-промінюєш тепло своєї душі щедро, неміряно... Боже, в яку ж ти добру годину з’явилася у цей світ! Слава тій миті й Богові... Ми любимо тебе!».

* * *

Проте, вистачає українців, які вважають волонтерство другорядним явищем. Мовляв, значно важливіше, щоб судова система запрацювала. Щоб томос прийняли. Щоб вибори пройшли успішно. Щоб Путін відчепився...

А як на мене, це помилка. Бо в традиційно християнській державі найважливішим є те, щоб саме християнство нікуди не вивітрювалося. А якщо зважити на український рівень злочинності, корупції, на ставлення українців до екології (вирубування лісів у Карпатах, видобуток бурштину на Поліссі, знищення лісосмуг у степовій зоні, невміння давати собі раду зі сміттям), на загальну розсвареність і непомірні амбіції, то складається враження, що наше суспільство стрімко віддаляється від християнських цінностей. Це тривожний симптом. Тому кожен позитивний прецедент (взірця волонтерства) має для українства величезне значення. Особливо з точки зору Церкви! Бо саме волонтерство і є квінтесен-цією християнства. Не ритуали (без них ми б іще триста років спокійно обходилися), а саме оцей найвищий прояв людського духу. Він може змінити Україну.