Відразу після переселення на землі колишньої Російської імперії в болгарських поселеннях відкривалися приватні школи, в яких, утім, навчалася обмежена кількість дітей. Першими вчителями в них, як правило, були представники духовенства — священики або диякони. Методи і програма залежали від рівня професійної підготовки вчителів і, здебільшого, зводилися до навчання елементарній грамоті та Закону Божому. Такі школи утримувалися коштом батьків. До 1840-х у них навчалися тільки хлопці, пізніше — й дівчата.

У Херсонських єпархіальних відомостях за 1884 рік, де характеризується службова діяльність та життя отця Іоанна (світське ім’я — Іван Федорович Тінтулов), згадується перша школа у Катаржино. І.Ф. Тінтулов народився в колонії Катаржино у 1817-у. Його батько, Федір Тінтулов, священик, разом з іншими болгарами-переселенцями прибув з-за Балкан у 1806-у. 1839-го Іван закінчив Херсонську духовну семінарію і був висвячений високопреосвященним Гавриїлом на священика Різдва-Богородицької церкви с. Катаржино.

Отець Іоанн зробив найбільший внесок в освіту Катаржино. Він був «твердо переконаний, що писемність може бути кращим провідником і початком християнської моральності», й докладав до цього значних зусиль. У 1844 році, за сприяння Комітету південних поселенців Росії, о. Іоанн умовив парафіян відкрити школу, в якій став першим учителем. 10 вересня 1844-го його призначено наставником Катаржинської чоловічої сільської школи, і на цій посаді він пробув до 1 травня 1853-го, після чого залишався законовчителем. Згодом чоловічу школу було перетворено на двокласне міністерське училище.

Отець Іоанн пропрацював у школі впродовж наступних десяти років і за порівняно невелику винагороду виконував цей обов’язок, як свідчать записи, «с редкой добросовестностью и усердием». Згодом, коли кількість учнів значно збільшилася, громада села знайшла можливість утримувати підготовлених учителів, а о. Іоанну, в подяку за його старання щодо відкриття школи і за діяльну участь у її роботі, призначила матеріальну допомогу в розмірі 100 карбованців на рік, яку він отримував до самої смерті. 13 липня 1851-го високопреосвященний Інокентій, «за відмінне виконання обов’язків і працю на посаді наставника сільської школи», нагородив о. Іоанна настегновою пов’язкою. 22 квітня 1861-го за сумлінну службу він відзначений синодальною скуфією. У 1866-у за старання зі створення в Катаржино дівочої школи (яка, вірогідно, з’явилася трохи раніше), отцеві оголошено подяку від високопреосвященного Дмитра і від міністра державного майна. Школу («девичье училище»), через відсутність належного приміщення, розмістили у флігелі, який належав священику-педагогу. 14 травня 1867-го «за старанність і корисну працю з освіти дітей-парафіян» о. Іоанн був нагороджений камилавкою, а 3 квітня 1871-го, за «постійну й успішну працю з народної освіти і зразкове життя» — золотим наперсним хрестом. 10 травня 1879 року призначений на посаду благочинного 3-го округу Тираспольського повіту, на якій залишався до смерті, а 29 червня 1880-го — отримав сан протоієрея.

Отже, о. Іоанн (І.Ф. Тінтулов) був ініціатором відкриття першої школи в колонії Катаржино в 1844 році, її першим учителем і заснував другу (дівочу) школу.

Про сім’ю о. Іоанна відомо небагато: у 1849-у його дружині Марії Миколаївні було 27 років, а синові Олександру — два, у 1860-у згадується лише дочка Варвара.

«Неутомимая деятельность о. Иоанна на поприще приходского пастыря давно уже пошатнула его здоровье, но, бодрый духом и сильный волею, о. Иоанн упорно боролся с одолевшим его недугом, тщательно скрывая опасность своего положення от своей семьи и от знакомых. Но трудно было скрывать далее то, что для всех было очевидно, и потому, уступая настоятельным просьбам жены и близких», на початку вересня 1884 року він вирішив поїхати до Одеси, щоб скористатися порадами досвідчених лікарів. Але 10 вересня «тихо відійшов у вічність і заповів поховати його на громадському цвинтарі серед парафіян, поблизу батьків і дітей своїх».

12 вересня тіло покійного привезли до Катаржино, труну поставили в церкві, в якій о. Іоанн служив упродовж 44 років. Наступного ранку в храмі тіснилися юрби людей. Божественну літургію служили п’ятеро священиків, а відспівували за участю дев’ятьох. Перед молитвою священик Григорій Дєлов виголосив зворушливу промову, в якій торкнувся життя покійного. Її читання супроводжувалося риданнями парафіян. Після молитви труну з покійним духовенство обнесло на плечах навколо церкви і передало парафіянам для поховання на громадському цвинтарі.