Що таке «подвійний характер праці», можна прочитати в першому томі «Капіталу» Карла Маркса.

Уявіть собі, що стельмах у своїй стельмашні за певний відтинок часу виготовляє одну карету. Якщо б зібрати в одному цеху десять стельмахів і впровадити у виробництві таких карет подетальну спеціалізацію, позбавивши їх необхідності витрачати час на пошук тих чи інших матеріалів, то за той же відрізок часу десять стельмахів виготовлять двадцять карет. Організатор такого виробництва — капіталіст — таким чином не тільки подвоїть обсяг виробництва, але й удвічі зменшить собівартість продукції. Як він поділить прибуток між собою і робітниками — залежить від його розуму (розуміння перспектив його підприємства) та співвідношення сил між ним і найманими робітниками. Звісно, що крім вартості робочої сили, в розподілі прибутку буде врахований і його капітал, який він міг би покласти у банк під процент, а, бачте, організував виробництво і дав людям роботу.

Дослідження «подвійного характеру праці» Марксом розкриває сутність джерел зростання продуктивності праці — через колективний труд, спеціалізацію, кооперацію, удосконалення технологій серійного виготовлення деталей і т. ін. «Подвійний характер праці» у К. Маркса пояснює зростання прибутку на капітал через організаційні і технологічні новації. Масове виробництво змінює характер праці.

Всі ми розуміємо, що з розвитком техніки і технологій як індивідуальна, так і колективна праця набули нових форм та інтелектуального змісту. У даному випадку зауважимо на тому, що толкові капіталісти-організатори на дорозі не валяються. А відтак суспільство зацікавлене у тямущих капіталістах, як і у винахідниках, інженерах, логістиках і т. д., і т. ін. Недарма ж мовиться, що «люди — найголовні-ший капітал». Це стосується і робітників, і власників капіталу. Гірше з «імперіалізмом, як останньою стадією фінансового капіталу».

Погано, коли «капіталіст» виводить прибуток за межі країни, шкодить природі, втручається в політику, плекає корупцію і політичну проституцію, руйнуючи засади права й демократії. Ще гірше, коли такі капіталісти гуртуються проти президента України, який вніс у парламент законопроєкт про оподаткування прибутків, що перестають бути виробничим капіталом, а вивозяться на

проїдання за кордон. Чому ж робочі люди, виборці, проголосували не за свого захисника, а за його противників — їхніх же експлуататорів? Згодом ці люди будуть ремствувати: «А чому нам ніхто цього не розтлумачив?». Таким буде докір тих, хто повівся на шоу «95 кварталу». Ось тут і постає питання інформації: як суспільство убезпечило себе від брехні?

Одному з давніх майстрів дипломатичного мистецтва, канцлеру шведського королівства в першій половині XVII сторіччя Акселю Оксеншерну приписують слова, нібито справжній дипломат повинен завжди мати готовими до послуг двох покірних рабинь — симуляції і дисимуляції: симулюється те, чого нема, а те, що є насправді, — дисимулюється. Латиною цей вислів звучить так: «Simulantur quae non sunt, quae sunt vero dissimulantur». Проте, той, хто неодмінно мусить щось сказати, повинен почути значно більше від усякого іншого. У дипломатичній практиці не тільки XVII, але й XVIII, XIX, XX століть і нині використовуються обидві ці «рабині»: стверджується те, чого нема, приховує те, що є, насправді існує; отже, практикуються як симуляція, так і дисимуляція.

Наведемо дещицю прикладів використання симуляції того, чого нема, і дисимуляції того, що насправді існує в сучасній практиці міжнародних авантюр: а) агресія, яка приховується мотивами оборони; б) агресія, яка приховується «некорисними» ідейними мотивами; в) використання пацифістської пропаганди з метою дезорієнтації противника; г) підписання «дружніх угод», щоб приспати пильність противника; д) маскування агресивних намірів пропагандою проти, нібито, намірів інших уявних агресорів; е) пропаганда «локалізації» конфліктів з прикритою метою мілітаризації однієї зі сторін штучно створеного конфлікту й агресії проти іншої сторони уявного конфлікту; є) дипломатичне використання агресором внутрішніх суперечностей у стані противника; ж) використання «карти» т. зв. національних меншин у стані уявного противника; з) систематичні загрози і тероризування противника; и) «захист слабших країн» як причина агресії; к) систематична брехня, шантаж та інсинуації проти уявного противника на міжнародному рівні.

Анексія Кримського півострова України, кривава війна на сході українського Донбасу дали і дають чимало прикладів безчестя не тільки на дипломатичному фронті та в зовнішній полі-тиці агресора, але й у його внутрішньополітичній пропаганді, спрямованій на те, щоб підтримувати агресивні настрої серед свого населення. Усе це вимагає від України як жертви агресії не просто знань і дипломатичного хисту в захисті державних інтересів, а, насамперед, консолідації всього суспільства і мобілізації всіх ресурсів для відстоювання суверенітету й цілісності країни.

Знання основ вітчизняної історії і географії, економіки і політики конче потрібні людям: ніякі «95 квартали» не розкажуть про причини багатства одних і зубожіння інших. Народові конче потрібні свої незалежні засоби інформації.

м. Відень (Австрія).