«Мамай мандрує» — художня виставка в Одеському літературному музеї з нагоди 28-ї річниці Незалежности України та присвятою людині, котра і до, і після незабутнього 1991-го несла своє життя цьому прийдешньому великому Дню.

Сашко Циркун… Олександр Явдокимович — так його зчаста називали. Або ж тільки на прізвище, просто: Циркун. Людина, котрій вдавалося бути завше в гущині української віртуальности Одеси. Або ж — віртуальної української реальности. Архітект за освітою, мистець за покликом душі, художник і друг багатьох малярів, а за покликом серця — Українець.

Його майстерня в центральній частині Одеси, простора, а разом з тим затісна для всіх, котрі прагнули там побувати, з таємничими закапелками, з подарованими картинами, з цікавенними книжками, завше притягувала до себе, наче спраглих — до джерела. І його славетна калганівка, якою любив пригощати маленькими келишками, майже символічно, хоч сам не вживав нічого такого — ну от хіба пригубити, — всім буде у пам’ятку…

Олександр Циркун, без якого не уявляється цей мистецький проєкт — «Мамай мандрує». Проєкт, що сконцентрував у собі всі відомі, а заразом і недостатньо ще знані зображення цього таємничого — чи то характерника, чи то одинокого лицаря, а чи воїна, а на загал — такого собі козака Мамая. Народної картини, яку ще сто і двісті років тому можна було побачити чи не в кожній селянській оселі, й навіть у садибах української шляхти.

Скільки Мамаїв сьогодні в Одесі? Ніхто не скаже. Бо таки ж ні в кого з них не записано в пашпорті: Мамай. Зате закарбоване в серцях — тих, котрі були й залишаються на одній шальці терезів разом із Сашком, він завше з ними. І ця шалька — поза будь-яким сумнівом — переважує.

А щодо парсун того, давнього Мамая, то їх теж подостатком тут. Хтось колекціонує, хтось робить копії, хтось малює своїх Мамаїв — так, як він їх бачить. Надто вже приваблива та загадкова це постать, ця, сказати б — фігура. Хто він, цей то веселий, а то сумний козак, що завше в оточенні екзотичного антуражу, але обов’язково при ньому — надійна зброя та вірний коник… І, видається, ніхто б особливо не був подивований, коли б угледів десь в образі цього персонажа самого… Сашка.

Від самого початку цього проєкту — серії виставок «Мамаїв» — його організатором, душею став художник, навчитель майбутніх майстрів пензля у «Греківці» Віктор Гоманюк, який, властиво, саме й закрутив усю цю мамаєву круговерть. А Сашко Циркун — він категорично не міг залишатися осторонь, коли йшлося про щось таке суто українське, ще й козацьке, а до того ж — мистецьке. Тому ця виставка в Літмузеї — вона і про нього також, вона і йому присвячена. Бо ж неможливо ставити нарізно це найбільше українське свято — День Незалежности — і його, Сашка Циркуна, україн-ську щиру душу. Котра ще в далеких нині вже часах радянщини у Києві, де найбільше, ніж будь-де, «пасли» крамолу — себто, все істинно українське, мужньо й відкрито, певна річ, сповідував материнську мову та рідну пісню, а вже в Одесі, після інституту, одразу вписався у напівлегальний хор української пісні й ходив разом з усіма колядувати, навіть у студентські гуртожитки, до молоді. І бував допитаний у тих кабінетах, до яких і ворогові своєму не побажаєш потрапити. Й це лише один, сказати б, епізод з тієї минувшини.

Й так само неможливо відділити від цього поняття — від нашого найбільшого, поряд з поєднаними із ним Різдвом та Великоднем, свята, яке, певна річ, далеко ширше від конкретики самого свята — кожного з його справдешніх друзів. Багато з них прийшли того дня на цю виставку, хоч бачили не раз ті мистецькі роботи, ще й додали своїх, і знають про нього стільки, що й до ранку не переслухаєш, і ще довго по тому говорили про Сашка, бо неможливо було не говорити про нього того спечного дня, адже в один із таких днів його не стало. Лишився дух його, могутній, енергетичний, який продовжує заряджати і надихати…

Дві присвяти у виставки — наче два крила розпростерті для польоту. День Незалежности і Сашко Циркун. Вони направду невіддільні, вони — одне ціле. Тому що Незалежність — це ми всі (хоч і статистична меншість — не зайве зазначити в дужках), хто сьогодні дихає нею та все частіше замислюється про майбутнє. Не треба остраху — це посил від Сашка, треба гуртуватися і гуртувати свої думки. Він розумів і знав це, він намагався зроджувати у всіх тих, котрі оточували його, оптимізм і віру, відроджувати волю, плекати бажання творчої праці. Підтримував дух, впевняв у тому, що все буде добре. Конкретний приклад: у найтяжчі роки для газети «Чорноморські новини» (а вони тут ніколи не були легкими) він підтримував своєю вірою, передавав свою енергію, залишив щось у кожному з працівників.

Всі роботи, подані на виставку, несуть на собі відбиток його натхненного життя, автори їхні, якщо хтось і не знав особисто (хоча сумнівно), то, безперечно, чув щось про нього.