На наших очах, властиво, нами ж таки самими, золотою ниткою тчеться полотно історії нашої України, всі ми є суб’єктами цієї історії. Нитка та раз по раз обривається, або ж — поряд з нею засновується чорна, жалобна, чи якась інакша — безбарвна, сіра… Бо не відновлюються самі по собі народом втрачені ті шляхетні риси, що були в ньому до московського та совєтського — що, власне, одне й те саме — рабства, коли нема для цього доброго ґрунту. Але ми уперто йдемо далі, до щастя й добра, то втрачаючи, а то намацуючи вірну дорогу.

Якось, пишучи про Сергія Савченка, сам по собі зродився такий образ: куди б не йшов — потрапиш до Савченка. І це правда. Хто лиш не бував у його мистецькій робітні! Тут заспівувала тихенько — бо допізна засиджувались — Ніна Матвієнко. Тут славетний художник Іван Марчук говорив про те, що таке, назагал, мистецька творчість і яким бачиться йому під нинішню пору український мистець. Й Ігор Ліховий, директор Шевченківського заповідника, а згодом посол України в Білорусі, вповідав про будні протистояння зі скоробагатьками, котрі ласо позирали на землі заповідника. У цій майстерні, де у пристраснім єднанні з натхненням квітнуть дивовижні барви та небесною музикою відгукуються у кожній мистецькій душі, співали божественних пісень хористи гурту «Спас-коло» Віктора Чепурка… Та й сам короткий провулок цей пам’ятає ті пікети і зібрання за збереження його імені — Романа Шухевича, наданого одного разу міською владою та забраного іншою, наступною. Чи треба нагадувати про те, що в центрі цього руху також був Сергій Савченко?!

Та попри те, що його майстерня в центральній частині міста, куди зручно прийти зусібіч, сам він — завжди в центрі якогось руху, що є суспільно-важливим саме в урочий час, якщо не для поспільства в цілому — українського, звісно, то для мистецького загалу зокрема. Від початків нашої Незалежности — ініціатор та активний учасник різноманітних виставок одеських мистців у різних містах країни і в різних форматах — тих вернісажів робив він куди більше, аніж своїх власних, хоч для художника участь у виставці, а тим більше — своя, персональна — те саме, що для письменника — читачі, для актора — глядач, для музиканта — слухач… Входячи до складу правління Одеської організації Національної спілки художників України, а відтак будучи заступником голови правління з творчих питань, він — організатор багатьох виставок своїх колег з нагоди як державних, так і національних свят. А попри всі ці мистецькі клопоти, Сергій Савченко знаний ще і як один з творців Одеської організації Народного руху України, пристрасний борець за відновлення в Одесі музею «Степова Україна»… Всього й не згадаєш. А чи можна уявити громадський комітет «Одесі — 600» без його активної участі?..

А втім — хтозна: може, усе це й справді — марнота марнот і трата безцінного часу, Творцем відведеного нам для того, щоби просто жити, радіти життю, творити? Бо що може бути кращого в житті понад творчість, коли й саме Життя є плодом творіння?! І знову повертаємося тут «на круги своя». Бо коли й направду історія є навчителькою життя, то де ж тоді навчатись нам, суб’є-ктам історії? Вочевидь, самі маємо бути для себе тими вчителями. І творити не лише красу довкола себе, творити державу, творити — саме життя.

У водоспаді літ, що обвалюється крізь нас і щезає в ріці забуття, пам’ять завше віднайде за що зачепитись. А згадалося це якраз у зв’язку з недавнім найбільшим нашим святом, яке всі ми відзначали минулої суботи.

Була така сама спекотна днина 1991-го. Сиділи в робітні Сергія Савченка. Саме вийшов з лікарні й теж забіг туди. Хто ще був там — важко згадати. Сумбурний був день, та й час, назагал, такий самий невизначений. Балачка виходила кострубата, нервова, з цензурованих радіозвідомлень мало що можна було зрозуміти. Тривала позачергова сесія Верховної Ради. Вже знали, що Рух заявив про неконституційність путчистів, що керівництво Одещини — в числі інших областей — підтримало гекачепістів. Прихильники Незалежности ніяк не могли схилити на свій бік групу 239 — запеклих комуністів.

Хтось прибіг і повідомив, що на Дерибасівській збираються люди, що мають бути якісь важливі новини.

Всі притьмом рушили туди. Посеред Дерибасі-вської стояла вантажівка з опущеними бортами, на неї саме вибирався Віктор Цимбалюк, тодішній голова обласного Руху. Він підніс руку догори, вимагаючи уваги. Натовп трохи притих. Хто і чого очікував тоді — важко сказати, але якихось перемін чекали всі. І, звичайно ж, більшість уже сподівалася на якісь радикальні зміни.

— Товариші! — ще по-старому, по-совковому вигукнув Цимбалюк. — Щойно, кілька хвилин тому, Верховна Рада більшістю голосів підтримала Акт проголошення Незалежности України! — голос його зривався від хвилювання, та він усе-таки завершив те, що хотів сказати: — Вітаю вас усіх від імені Руху!

Що тут зчинилося!.. Бурхлива реакція вулиці підхопила всіх і кудись понесла на хвилях усезагальної ейфорії. Ми обнімались, вітали одне одного, щось кричали у всеохопному захваті… Відтак, збуджені та галасливі, вернулися до майстерні. Там продовжували радіти і святкувати… Життя лише починається — таке тоді охопило всіх відчуття. Справжнє життя, тому що те, яке тривало доти, справжнім важко було назвати…

У пам’ять про цей незабутній день Сергій подарував кожному по керамічному кулону з емалевими кольорами національного прапора та великим тризубом посередині. На звороті витиснено два слова: «Спаси Україну». Цей кулон і досі висить на стіні посеред найбільших українських святинь — на Державному прапорі під портретом Тараса Шевченка в рушниковому обрамленні.