На схилі життя люди часто линуть думками у далеке дитинство, до материнського дому, до батьківської хати. Так розпочинається шлях у вічність — внутрішнім шляхом.

Безгрішні зразу попадають у рай. А що відбувається з тими, чия совість не чиста? Про шлях через пекло й чистилище розповідає світова класика. Як ось «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. «На половині власного життя потрапив я у темний ліс, бо з правої дороги збився» — так у перекладі з італійської Богдана Івана Лончини (народився 2 січня 1917 року у Львові). Символом гріха людини й зіпсуття християнської спільноти є темний ліс. Освітлений горб (вишина) уособлює чеснотливе життя, освітлене Божою ласкою.

З недалекого минулого запам’яталися телевізійні зустрічі з відомими майстрами культури, які майже все життя провели за межами рідної України, зокрема у Москві. У телевізійних спогадах перед мільйонами глядачів оперна співачка Ірина Архипова, кіно- і театральні артисти Клара Лучко, Людмила Гурченко, Сергій Бондарчук, Микола Гриценко, Олексій Петренко з теплом і з внутрішніми переживаннями говорили про Україну, згадували своїх батьків, дитинство, переходили на українську, бо, як у нас кажуть, «і час не змигнеться, і вже пора» (або «час летить стрілою, і вже пора»). Щирі, щемні спогади людини завжди свідчать про чисту душу, як у поета — «у нас нема зерна неправди за собою».

Василь Лановий, родом з Одещини, зі сцени свого ювілейного вечора тричі раз за разом повторив, що він — «Хохол!». Мабуть, усі присутні в Кремлівській концертній залі й так знали, що Василь Лановий — українець, але коли вже п’ятий рік триває кривава війна Росії проти народу України, коли ллється кров, його вигуки звучали не як вихваляння, а як протест артиста, внесок якого в російську культуру неабиякий. Можливо, його вигуки у той вечір звучали як докір, ні, не тим, хто розпочав криваву війну, а як докір собі самому за хвилини слабкості, коли він давав згоду, щоб і його підпис стояв під «одобрямсом» 250 відомих і маловідомих діячів російської культури на схвалення війни, яка принесла стільки горя в Україну, в українські родини. А скільки «діячів російської культури» промовчали?! І тільки небагато з них осудили дике варварство. То як цей гріх спів-відноситься зі світоглядом «діячів культури» та світоглядом їхніх героїв у кіно й на сцені?

Тема співмірності власного пройденого життєвого шляху, як Божого дарунку і милості Божої, тема християнської співучасті у Спасінні, яка дає сили і радість перед порогом у життя вічне, — предмет роздумів не тільки великих світу земного, але й кожного християнина. Хоч би тому, що на цім сві-ті, у земному житті, в кожного залишаються діти, онуки і правнуки: як кажуть китайці, людина живе заледве сто років, а думає про тисячоліття.

Що ж до грішників, то у всіх з них попереду пекельні кола: ліниві, нехрещені і погани, хтиві, ненажери, скупарі, марнотратники, гнівливі, єретики, насильники супроти ближнього, супроти природи, супроти Бога, лихварі, лукаві й лицеміри, спокусники, самогубці, шахраї (хабарники), злодії, сівачі незгоди (вони ж —провокатори), фальшівники — кожному своє коло пекла.

Особливо огидні ті з грішників, хто підло бреше і хто торгує брехнею, будучи вигнаним з України за вчинені злочини. Одні — з вілл в Іспанії, інші — із забігайлівок на Брайтон Біч, хтось — із московського екзилу, а дехто й з України намагаються мститися команді реформаторів п’ятого Президента України. Такі люди просто забувають, що правда завжди перемагає: Божий млин обертається повільно, але невідворотно і влучно.

Географія України, — а ліпше сказати «історико-географічний контекст» України, — дає нам відповіді на чимало питань життя християн. Так, етнічні терени народу записані у назвах рік, гір, міст від західного Сяну до східного Дону. Проблема, на жаль, у тому, що більшість з назв творилася на основі іноземної лексики, переважно класичних мов (грецької, латині, санскриту), а з іншого боку, кадри історичної і допоміжних їй наук не надавали цій темі належної уваги. До того ж, усі серйозні історичні публікації підлягали строгій цензурі. Так було в роки царизму, так тривало й у роки радянської влади. Старше покоління, мабуть, добре пам’ятає, як на початку 1970-х партійна преса КП України відреагувала на публікацію кількох романів і повістей на історичну тематику, зокрема й на роман Івана Білика «Меч Арея», присвячений т. з. «гунському періоду» історії України. Правда й те, що критика цих романів і повістей сприяла їх популярності і вони були дуже швидко розпродані, скоріше, ніж їх встигли реквізувати. Але мова про інше.

На світанку життя людина не завжди задумується над своєю долею. У розквіті сил, у трудах своїх вона дбає про день насущний. Роздуми над життям і днем минулим розпочинаються у сутінках дня і життя. Про все це розповідають географічні назви в Україні — від Світловщини Дону до Тухольщини Сяну.

В Святогірській лаврі відбувається вранішня молитва за Україну, в Києво-Печерській лаврі правиться служба за день і хліб наш насущний, а в Почаївській лаврі проголошується молитва надії. Про досвітню молитву нагадують Анастасіїв-ський храм у Глухові («anastasiv» — пробудження) і ранкові назви між ріками Сіверський Донець і Дон (англійською «dawn» /do:n/ — світло, ранок). Про вечірню молитву очищення і спасіння нагадують назви на Закарпатті й Волині: Латориця (ім’я «latw» — Богиня молитви), Анталовці («anthlw» — молитва надії), Пацканьове («Paz can`o» — сурми миру), а поруч — Лібохори (від «libov» — краплі пожертвеної вологи), ріка Іква («iknw» — уклінна молитва), Липа, Золота Липа (від «lip», «lipa» — моління, молитва), Свиня (від англійського «swear» — присягатися, божитися). Місто Львів, Лемберг — «Гора молитви» (від грецького «Ahm» — воля людини, молитва, надія). Значення «молитви» має назва «Волинь», а назва головної вулиці Києва «Хрещатик» вказує «Хресний шлях» — Шлях до Храму Оранти.

Подумаймо і над тим фактом, що титул галицького Осмомисла Ярослава і титул-прізвище волинського володаря «Острозький» мають цілком тотожне значення: «Осмомисл» означає «Святомисл», як і «Oss-tro» — «Святомисл» («os», «oss», «osia», «osiov» — бог, божеський, святий, а слово шведської мови «tro» — віра, думати, переконання, вірування). Себто, князь Острозький виконував в Україні ту ж сакральну місію, що й галицький Осмомисл Ярослав — був мудрим хранителем Русі-України від Світловщини Придоння, Сонце сходить над Україною, до Тухольщини Надсяння, за якою Сонце заходить у Ніч, щоб уранці знову засвітитися Новим Днем над Україною.