ІСТОРІЯ ВЧИТЕЛЯ І ВОЇНА ВАСИЛЯ ЖУРАВЛЯ

У кожного солдата АТО своя історія, і, на жаль, ми не можемо розповісти їх усі, тому я зібрав для вас деякі факти про незвичайного вчителя історії з позивним «Богун», який захищав і досі захищає українську землю на сході нашої держави.

Ветерани АТО неохоче діляться тим, що їм довелося пережити на війні. Деякі речі розповідати страшно, інші — боляче, часом — соромно. Але іноді вони все ж таки розповідають. Про те, що врізалося у пам’ять, залишивши в душі слід назавжди. Про своїх побратимів, які не повернулися додому. Розповідають, ретельно добираючи слова. Без емоцій. Історії, які раніше ми читали тільки в книжках та бачили у фільмах про Другу світову війну. Тепер вони — з нашого сьогодення. І сприймаються вже інакше.

Та все ж таки частіше ветерани говорять не про війну, а про те, що було з ними до та після неї. У кожного з них — своя дивовижна історія, яку, можливо, самі вони не вважають такою вже й успішною.

Тоді 47-річний Василь Іванович Журавель, уродженець с. Стара Царичанка Білгород-Дністровського району, прийшов на посаду вчителя історії у Петропавлівський НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів — ДНЗ (ясла-садок)» Саратського району у серпні 2014-го. Попрацювавши трохи більше двох місяців, вирішив взяти участь у районному турі всеукраїнського конкурсу «Учитель року—2015» у номінації «Правознавство». Саме тоді я вперше познайомився з цією Людиною, саме тоді для мене відкрилася дивовижна історія Богуна.

Під час проведення відкритого уроку Василь Іванович, перебуваючи в образі діда Панаса, демонстрував індивідуальний педагогічний почерк, свою професійну майстерність, креативність, використовуючи інноваційні технології навчання, сучасні інтерактивні методи роботи, багату наочність, мультимеді-йну презентацію. Він довів, що є творчою особистістю з неповторним учительським іміджем. Чесно кажучи, тоді я дуже зрадів, що у Саратський район переїхав педагог із солідним стажем та вагомими освітянськими здобутками.

Закінчивши історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова у 1992-у, Василь Іванович Журавель одразу ж пішов працювати в школу. Спочатку це були заклади освіти рідного Білгород-Дністровського району, а потім разом із родиною переїхав на Донбас, де вчителював останні 15 років. Встиг попрацювати на посадах вчителя, заступника директора з виховної роботи, заступника директора з навчально-виховної роботи. Неодноразово пропонували посаду директора школи, але відмовлявся, надаючи перевагу роботі саме з дітьми. У 2007-у переміг у районному турі всеукраїнського конкурсу «Учитель року», який проходив у Волновасі і заслужено здобув звання кращого там учителя історії та правознавства, за що йому позачергово присвоїли педагогічний розряд «Спеці-аліст вищої категорії».

Останнє місце роботи у Донецькій області — Андріївська загальноосві-тня школа І-ІІІ ступенів Волноваського району, де його у 2014-у й застала війна, і він змушений був залишити свій дім та повернутися на малу батьківщину — на Одещину. Не знайшовши роботи в рідному районі, став на облік як переселенець з Донбасу в Сараті. Саму тут йому й запропонували вакантну посаду вчителя історії в Петропавлівському НВК. Цілий рік Василь Іванович долав відстань у 40 кілометрів, їздячи велосипедом у понеділок на роботу до Петропавлівки і повертаючись у рідну Стару Царичанку в п’ятницю.

Дуже добре пам’ятаю той день, коли до мене, на той час мобілізованого військовослужбовця Саратсько-Татарбунарського об’єднаного районного військового комісаріату, звернувся Василь Іванович. Зателефонувавши, просив допомоги «оперативно» пройти медичний огляд, оформити всі необхідні мобілізаційні документи, оскільки це був перед-останній день останньої (шостої) хвилі мобілізації, й він дуже хвилювався, що не встигне. На моє запитання: «Чому ви вирішили піти в армію в такий час?» відповів: «Я не можу більше бути тут, я не можу щодня мирно жити, ходити на роботу… і чути з телевізора про обстріли таких уже рідних для мене Андріївки, Волновахи, Маріуполя… Хто як не я!». Ці слова я запам’ятав на все життя. Це були слова справжнього вчителя історії, слова справжнього патріота.

Прийнявши рішення захищати Україну на фронті, зранку 17 серпня 2015 року він прибув у райвійськкомат, а вже увечері був в обласному збірному пункті, звідки всіх мобілізованих відвезли на полігон «Широкий Лан».

Після проходження двотижневої перепідготовки на полігоні Василь Іванович потрапив у 79-у окрему десанту штурмову бригаду, яка виконувала бойові завдання в зоні АТО, та прослужив у ній 14 місяців.

— У червні 2016-го мені випала честь тримати оборону Мар’їнки. Одного разу, під час масивних обстрілів, створивши живий коридор із солдатів, вивели з підвалу родину (місцева мешканка з дітьми), яка сиділа там уже кілька тижнів. Тільки так, прикриваючи людей від обстрілів своїми тілами, надівши бронежилети, ми могли гарантувати їм збереження життя та евакуювати на мирну територію. Прийняли всіх в нашому бліндажі, напоїли, нагодували, — пригадує Василь Іванович. І таких героїчних випадків було багато.

Після демобілізації 31 жовтня 2016 року Василь Журавель повернувся до Петропавлівської школи, придбав невеличку хатинку у Плахтіївці й продовжив займатися улюбленою вчительською справою.

Але ветерани знають: повернутися з війни нелегко. Повернення в мирне життя для воїнів є важчим, ніж сама війна. Буває, простіше взяти автомат і піти на війну, ніж поставити його на місце й рушити додому. Країна живе у двох паралельних світах: на Сході — війна і смерть, а в інших регіонах — звичайне, мирне життя, де війна — тільки в новинах.

Збройним силам України присвятили себе і рідний брат Василя Журавля — Павло Іванович разом із сином Валерієм, які кілька ротацій провели в зоні АТО/ООС. Донька Василя Івановича Олеся в той час вступила на факультет соціології Маріупольського державного університету. Постійно переживаючи за рідних, уже 23 серпня 2017-го Василь Іванович вирішує знов піти на військову службу і підписує контракт із однією з військових частин, дислокованих у Сараті.

Сьогодні у складі 18-го окремого батальйону морської піхоти «Богун» виконує бойові завдання в зоні проведення ООС в районі с. Гранітне Волноваського району.

— Ми вже восьмий місяць тут, на війні. Тут одноманітні, суворі будні… Страшно те, що ти звикаєш до війни… Ми воюємо за свою землю, щоб не пустити ворога далі. Війна — страшна і підла, історія про Каїна та Авеля не застаріває. Але всенародне підняття патріотичного духу вселяє віру в те, що, нарешті, ми зрозуміли, що разом ми — сила, що вчимося думати самостійно, думати не лише про свою хату, що скраю, а про Україну, яка одна для всіх, — сказав Василь Іванович під час телефонної розмови.

А ще у «Богуна» є мрія — по завершенні війни на Сході повернутися у Саратський район, повернутися до школи й відкрити шкільний театр.

Василь Іванович Журавель є справжнім сином свого народу, палким патріотом, який у важкий для всієї країни час, усвідомлюючи відповідальність перед Батьківщиною і родиною, став на захист незалежної і соборної Української держави.

Його доля — це доля багатьох чоловіків, які стали на захист Вітчизни, на захист нас з вами. Прості українські чоловіки, які виросли в мирний час, працювали на різних посадах і були далекі від думки про те, що їм теж, як дідам і батькам, доведеться брати в руки зброю…

Бажаю усім їм міцного здоров’я, незгасаючого бойового духу, належної підтримки від рідних і держави, а також якнайскорішого повернення додому живими й здоровими. Низький вам уклін! Слава українським воїнам!

Іван ДУДУШ,

методист Саратського районного методкабінету.

(Спеціально для «БессарабіЯ.UA», https://bessarabiaua.media/).