У липні 2019-го набрав чинності закон «Про мову». Чому на 28-у році Незалежності питання мови провокує «зашквар»? Чи є хоч одна країна світу, де навколо національно-ідентичної мови відбувається те саме?

Про мову, дематюкацію, угорську експансію та інші гострі мовні питання — розмова Марини ГОЛУБ, кандидата філософських наук, засновниці комунікаційного агентства Golubi Group, з доктором філологічних наук, професором Павлом ГРИЦЕНКОМ, який очолює Інститут української мови НАН України (джерело — https://glavcom.ua).

— Павле Юхимовичу, більшість громадян не дуже глибоко обізнані з історією української мови. Але загальновідомо, що вже у XIV столітті була українська писемність, є тому свідчення, книги. Тобто вік української мови вимірюється століттями, а ми досі говоримо про мову?

— Причина в тому, що тривалий час існувала ситуація, коли говорити про українську мову у повний голос було заборонено, коли не було держави, коли була «держава» УРСР, і було напівзаборонено. Де провели більшість свого часу наші дисиденти? Причому, чи не найбільше їх було саме зі Сходу, з Донеччини, з Луганщини — той же Олекса Тихий, Василь Стус, Іван Дзюба. Їхній український дух було погамовано, і вони відчували, що народ фактично бездержавний і безмовний. Відновлення України як держави значною мірою було поєднане із питаннями мови. Українська нація виростала і зараз продовжує виростати саме завдяки осмисленню ролі української мови. Через мову йшли до національної свідомості, до національної пам’яті, до осмислення своїх коренів. Ви говорите про XIV століття, а я кажу більше: у текстах XІ століття уже є ті риси української мови, які сьогодні нам притаманні і ми ними користуємося. І збереглися пам’ятки, які це доводять.

— Тобто вже тоді українська мова була?

— Скажу більше: на наших українських землях відбувалася фантастична за своїми обсягами діяльність наших пращурів, коли у всіх княжих містах (а їх було кілька) були центри переписування книг. І князь був настільки мудрим, що в це вкладав величезні гроші. Тому що він розумів, що сили війська недостатньо, потрібні вищі орієнтири, а це було Слово Боже і мова. І тому була церква, побудовані храми великі, які стоять досі, і були книги. Скеровуючи свого намісника будь-куди, князь давав йому військових і Євангеліє переписане. Той не смів бути представником князя у тій чи іншій волості, не маючи Божої книги. Це було унікальне явище, для якого треба було створити цілі інститути з виготовлення книг.

— Давайте повернемося до сучасності, до питань, якими займається Інститут української мови…

— Сама ідея створення Інституту української мови теж виросла на хвилі утвердження Незалежності. Коли в 1918 році закладали Академію наук, тоді Вернадський, росіянин за походженням, який став її першим президентом, дуже чітко артикулював політичне завдання: в Україні має бути Академія наук і першим за значенням там має бути відділення історико-філологічне. Бо треба дати мову, треба повернути історичну пам’ять і навколо цього формувати національну еліту. І тоді розпочалася робота прообразу Інституту української мови. У 1930-ті все це зникло і його закрили, щоб української і не звучало. Був Інститут мовознавства. А в 1991-у відбулося роз’єднання: залишився Інститут мовознавства зі своїми завданнями і виокремився Інститут україн-ської мови. Дуже добра ідея, але не була реалізована до кінця, ніколи Інститут не був укомплектований. Ніхто не хоче дослухатися до того, що є певна матриця: ви не можете робити хімічні досліди, якщо у вас замість п’ятьох препаратів лише два. А у галузі мови, вважають, це прийнятне. Зізнаюся вам, що ми, науковці, маємо великий гріх перед суспільством. І сьогодні в архівах ще лежать стоси писемних пам’яток, які ніколи ніким не досліджувалися. Мало яка європейська країна має сьогодні пам’ятки, які не оцифровані, не опубліковані у паперовому варіанті і не досліджені. Фактично моїм колегам за кордоном часто немає вже що робити, і вони уже не знають, як придумати якусь тему, щоб зайнятися і це було б наукоподібне. А тут отакенні стоси лежать…

(Далі буде).