Яскрава скульптурна композиція — твір абстрактного мистецтва — з’явилась в одеському парку імені Тараса Шевченка наприкінці минулого року. Холодного грудневого дня у відкритті монументу разом з автором взяли участь його друзі-художники, скульптори, а від мерії — представниця департаменту культури. З’ява мистецького твору естетики модерну стала значною подією в культурному житті міста.

На краю степу і моря, що видаються нам нескінченними, хоч насправді мають свої кордони, опустилися дивовижні птиці з так само насправді безмежного неба. Зупинилися, та й завмерли тут, залишилися назавжди, не віддільні від цього степу й од моря, і від нас також.

І так само й ми зупиняємося замислено перед цим дивом предивним, і питаємо: що це? І стоїмо, вчаровані…

А може, це чотири пера отого казкового, а чи міфічного, вірніш, птаха, що кружляє над нами й ніяк не може спуститися нижче, дати себе розгледіти? Чотири пера, що немовби стоять, відколи земля ця, тут, на кордоні степу і моря, щоби поєднати нас — і з тим, і з тим, а врешті — з нами таки самими — з тими, котрі з глибин тисячоліть взорують на нас, не завше й розуміючи, хто ми — теперішні — нарешті, є. Та й не дивина це, бо й самі ще не дотямили цього до кінця, й через те ще не стали сильними, бо лише такі глибинні знання самих себе, лише збережені традиції додають сили. І будьте певні: жодна скульптура в місті не стоїть просто так… Немовби у трьох часових вимі-рах стоїть тепер цей монумент, поєднуючи їх, це — минуле, сучасне і майбутнє.

Цей степ — і ми в ньому — тут були справіку-віків, хоч ця скульптура промовляє до нас мовою нашого таки часу — мистецькою, звісно, мовою. Вона прагне донести до нас — хоч ми й називаємо її абстрактною — цілком реальну конкретику. Бо це лише термін, тільки слово, хоч за ним, як і за будь-яким словом, заховано глибший зміст. На позір — нова, модерна естетика, що заходить у місто, як заходила сюди завше, відколи стоїть воно тут — на кордоні степу і моря. Тому можна, справді, лише порадіти, що в місті з’явилась така скульптура, й саме там, де поставлено її — на тлі цього вічного моря, на цій вічній землі. Й погодитися з думкою, що це має стати початком, або ж одним з початків, а може, продовженням встановлення таких чи подібних скульптурних творів не лише в цьому парку, а й в екстер’єрі міста.

А куди ж обернений він, цей квартет багатоколі-рних посланців немислимої давнини, запущених у цю майже космічну подорож руками й думкою майстра, заслуженого художника України Сергія Савченка? Мистця з тієї когорти творців, що тримають на висоті наш національний дух. Та ж до кожного з нас він обернений, до кожного промовляє. Ви можете стати будь-де і на будь-якій відстані, й щоразу відкриватимете для себе щось нове. Не завжди в ньому, але завше — в собі. Або ж будете милуватися тою красою — так само, як задивляєтеся на політ чайки чи вічний плин хвиль на морській поверхні, серед яких не буває двох однакових. Чи на тремтливе листя дерев, що купається у морському бризі. Або ж на живе дихання вогню, що горить тут, поряд, як день, так і ніч.

Й саме тому, бачачи цю красу, ми й самі отримуємо, як дар безцінний, щось досі незнане, ще приховане в скарбницях душ і закодоване в цій красі барв і форм та їхньому поєднанні і протиставленні.

— Що це таке? — цікавились люди, коли монумент ще лише монтувався, — розповідав мистець. — Абстрактна скульптура. — А, зрозуміло…

— Тут сам наш ареал працює, каже Сергій Савченко. — Він привів до того, що тема ідентичности, тема сприйняття простору стала актуальною і поширюється тут. А як загострити цю тему? На краю степу ти одразу відчуваєш за собою багатотисячолітній пласт етнічної культури степу. Це колосальна скриня. І тут вже починається розуміння того, що робота над абстрактним формотворенням не переходить в схоластику. Тобто ти бачиш, до яких сенсів ти можеш доторкнутися. І фактично доходиш до того, що мистецтво проявляє плани великого світу — від астрального простору через рельєф фізичного плану і в глибину. Воно дає динаміку… Та, бачу, глибоко заліз у визначення концепції… Робота йшла цікаво, за сприятливих умов, у тому сенсі, що міська влада пішла назустріч, надавши це місце у парку, й воно виявилося найкращим з трьох: перше місце забрали, друге, яке ми самі знайшли, не дали, а запропонували ось це — просто розкішну автономну галявину, яка немовби чекала саме на цю скульптуру. І далі ніхто вже не заважав. Сюди сходяться всі дороги. Вважаю, що мені дуже з цим пощастило. Всі проблеми, що виникали, було подолано, всі інстанції пройдено — а це нелегко в наш час, як всі ми знаємо. Дуже вдячний друзям, котрі допомагали, як лиш могли. Особливо ж — Василеві Мироненку, голові Одеської організації Спілки архітекторів України, його колезі скульптору Миколі Худолію… Ми залишали на ніч матеріали, і ніхто їх не чіпав. Дуже була сприятлива атмосфера, ставлення людей… Це вперше у наш традиційний простір, де інші форми, інша естетика, входить модерн. Ще навіть у недавніх часах подібне завжди наражалося на нерозуміння, на недовіру, навіть на протистояння, бо це — прояв свободи мислення... Слава Богу, що це сталося.