Сидять у місті Городенці за столом після недавньої Другої великої війни мірошник, що приїхав із села після роботи в гості до свого нового начальника, і сам голова райспоживспілки. Ближче знайомляться, спілкуючись вдома за чарчиною, згадують про своє минуле.

Мельник розповідає, що в Першу світову як австріяк був у російському полоні і завезли їх, полонених, аж до Ташкента. Жахіття! Удень дуже пече, вночі — прохолода, а води нема — пили з ариків з нечистотами. Щодня вмирали — з’явилося ціле кладовище австрійських полонених.

Полонені ходили повільно. Узбеки — люди доброзичливі й гостинні до добрих людей, звиклі до цих кліматичних умов, у них теж не було води, тож пригощали виноградом і кавунами. Йому сказали, що тут недалеко живе з України одна сім’я. Тож зайшов поспілкуватися...

Вдома були мати та донька, якій ще й п’ятнадцяти не сповнилося. Син Костя — на роботі, а батько, Михайло, машиніст паровоза, пішов у рейс і не повернувся. Двійко найменших синів померли від несприятливого клімату.

Привітався чемно, по-галицьки, бо ж родом із села, що біля Городенки. Розповів, яка чудова природа в Галіції — це не дуже далеко від Карпат. А везли їх довго через всю Україну, там також гарні люди, природа квітуча, часом аж за душу брало від запашного великого українського простору. Йот тепер вони, полонені, потрапили до пекучої Середньої Азії.

Господиня здивувалася, що австріяк говорить по-українськи, хоч і з домішками не знайомих їй слів.

Потім він часто заходив до них і розповідав, яка гарна й чудова Україна, які в ній доброзичливі та гостинні люди, і додавав, що Україна не вся під владою Московії, а є ще і під владою Австрії.

— От я звідти українець, з Галіції. А там є ще Буковина, є ще українці і за Карпатами. У нас знають, що є Велика Україна за Збручем .Деякі наші люди, завзяті, допитливі, ходили, аби глянути з нашого берега річки на той берег Великої України. На це господиня мовила:

— То що, є ще Україна? А у нас, в Україні, хочуть нас назвати малоросами, кажуть, що вже так і називають…

Раптом полоненого галичанина звалила хвороба. Ледве з табору добрався до знайомих попрощатися. Але ні! Недужого взялися лікувати, як тільки могли, хоч жили бідно. Постійно доглядати за ним доручили дочці. У гарячці втратив свідомість, і сниться йому, що вдома, що вода чиста, як сльоза пречиста, набрана з криниці, розливається навкруги, ллється та ллється. І йому так шкода, що не може її зупинити! Несамовито скрикнув. Отямився. А біля нього — дівчина. Подає по краплині воду, протирає лоба вологою хустинкою. Так і видужав.

…Слухала, слухала ту оповідь дружина голови райспоживспілки Ольга Михайлівна, що сиділа поруч, й аж зойкнула: «То я та дівчина Оля, що жила з мамою в Ташкенті, туди мої батьки приїхали з України. Я така рада, що ми тепер усі разом і в нас уже одна — єдина — Україна!».