ДО 125-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА ДМИТРА МАЙ-ДНІПРОВИЧА (1895—1930)

У двадцятих роках минулого століття ім’я Май-Дніпрович було досить відомим у літературних колах України. Під цим псевдонімом виступав Дмитро Майборода — поет і журналіст, як вважалося — талановитий і перспективний, хоч і скромний за характером.

Таким він був і в Балті, куди приїхав 1928 року на роботу в редакцію газети «Червоний орач» («Плугарул рош») — друкований орган вищого керівництва Молдавської АРСР, столицею якої було тоді наше місто. Отже письменник працював в одній із попередниць нинішньої «Народної трибуни», яка цими днями відзначає столітній ювілей.

На жаль, з різних причин збереглося мало відомостей про життя і творчість цього талановитого поета. Спробую викласти інформацію про нього, досить скупу, знайдену у доступних джерелах.

Дмитро Артемович Майборода, який увійшов в історію української літератури як Дмитро Май-Дніпрович, народився 24 лютого 1895 року в Черкасах у бідній родині. Дитинство та юність його пройшли у наймах, але здобув два класи шкільної освіти. Деякий час працював на залізниці, грабарем, пізніше — на шахтах Донбасу. З малих літ писав вірші. Уже після революції почав друкуватися (під псевдонімом) у періодичній пресі, зокрема в харківських журналах «Червоний шлях», «Гарт» і «Плужанин», у катеринославській «Зорі», а також у часописах «Культробітник», «Всесвіт» та інших. У творчості поета домінує пролетарська тематика і революційний пафос. Певний час працював у черкаській окружній газеті «Радянська думка» поруч з письменником Лесем Гомоном, який 1928 року за скеруванням переїхав у Балту, ставши редактором «Червоного орача», й, очевидно, загітував до переїзду свого колегу Дмитра Майбороду.

Того ж 1928-го Май-Дніпрович видав збірку поезій «Залізний тон», єдину за життя. Працюючи у Балті разом з Лесем Гомоном, показав себе умілим, досвідченим журналістом, захопленим своєю роботою. Як поет продовжував друкуватися у періодичних виданнях, брав участь у літературному і громадському житті краю, зокрема як член Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. До речі, його вважали одним із когорти саме так званих пролетарських письменників. Тут, у Балті, працював над поемою «Грабар», яку закінчив у 1929-у, тут 1928-го написав вірші «Молдавії», «Бессарабія» та інші. Май-Дніпрович заявив про себе і як про прозаїка: відомі його оповідання «Санник», «Вирок», «Зима». До речі, у прозі він суворіший і реалістичніший, ніж у поезії.

1929-го газета «Червоний орач» припинила видаватися у Балті, і поет разом з редакцією переїхав до Тирасполя. Там 4 січня 1930 року і закінчилося його життя — помер, захворівши на сухоти.

Десятки років про його долю майже ніде не згадувалося, вірші не публікувалися. У повоєнний час одна із перших згадок про нього з’явилася 1959-го у збірці «Із поезії 20-х років» (серія «Бібліотека поета», видавництво «Радянський письменник»). А через рік у номері газети «Черкаська правда» (від 30 липня) була надрукована стаття М. Комарницького «Поет-черкащанин Д. Май-Дніпрович».

Мало хто у повоєнні роки знав чи пам’ятав щось про Дмитра Май-Дніпровича та його роботу в місцевій газеті і в Балті. З таких мені зустрівся хіба що Петро Федорович Бондар, який перед війною, ще зовсім молодим, працював у газеті «Комунар» (нині — «Народна трибуна»), а потім віддав їй ще понад три десятиліття.

Десь аж із 1980-х, переважно під час проведення літературних заходів та відзначення ювілеїв районної газети, почали згадувати і про роботу в ній Дмитра Май-Дніпровича. Однак, на жаль, його вірші не друкувалися.

Відтак, аби сучасний читач міг створити власний поетичний образ Дмитра Май-Дніпровича, пропоную оцю добірку віршів.

Михайло ГЕРШКОВИЧ.

м. Балта.

СОНЯЧНІ ТРІЛІ

В гарячім золоті киплять

копри, будівлі, естакади.

Вагони котяться — дзвенять.

І кожний цвяшок сонцю радий —

свій блескіт — голос подає.

Веселий день. Весела праця.

Стоїть шахтар і воду п’є —

міцний, червоний, мов руда ця,

що вбрала людську кров і піт.

Легка утома гасне в рухах.

Ані! Це вже не ті сліпі

раби заліза. Промінь духа

осяяв це ясне лице,

і воля розум просвітила:

це він — диктатор і творець

нової правди — буйна сила,

що в цілім світі знищить гніт.

А кліть шумить.

І з кожним шумом

залізна кладь іде на світ.

Нема тут місця тихим думам —

тут кожна мить свій біг двоїть.

І вже шахтар коло вагону

і котить, ухкає й свистить

на кладь воронено-червону.

А сонце ллє та ллє річки

тепла і золота, і сили.

І день веселий і звучкий

розлітно рине в простір синій.

АКВАРЕЛІ

І

Не ранок — рана. Мов з екрана —

дерева, трави, рух за рогом…

І мрійне місто — мов кохана

В обіймах сонця молодого.

Побігла гусінь золотава

по вітах, плитах і карнизах.

Пора, пора! Земля вже встала —

земля зелена, злоториза.

І ось встає. Розкрило крила,

набрало вітру повні груди —

і трубним галом буйногривим

робочі дужі думи трудить…

ІІ

Який крайобраз!

Ліс в зеленій манті

маніжиться над кремезом —

Дніпром.

Красіє зелень

лук в м’якім лелінні сонця.

І небо — ніжна синь.

І небо — голуба безмежна приязнь.

Літеплом Дніпрова течія.

Запросин вже давно чекає вечір,

та день ще ніжить лінь…

І раптом хмара. Тінь.

Здригнувсь Дніпро.

Шушукнув вітер, заховався в лозах.

— Ах, сонце! Не давай,

не дай нас на поталу!

— Не сила, діти… Сон…

А хмара гускне, сизіє, росте.

Промчався вихор,

піну збив на хвилях.

І ось удари —

перший! другий! третій…

І ось вже — шум і рев!..

І я в тім гамі фарб і відчувань,

через ліси і ріки, і простори,

іду — ступаю — дивний і великий

творець нового дня!

Мости і греблі, камінь і залізо,

електроструни, радіоключі —

в гулких бетонах і в легких аеро

симфонія моя!