Скільки можна «умовним українцям» (Петро Осадчук) знущатися різними узаконеннями старовинної української державної мови? Вона жила і вдосконалювалася століттями й ні в кого не питала дозволу на існування, бо головний її носій і споживач — народ!

Проїдьтеся по всіх усюдах нашої красуні України й уважно послухайте рідну солов’їну. Чи однаково вона звучить? Звичайно, ні! І не може історично однаково звучати на Поділлі, Слобожанщині, у Карпатах і біля Чорного моря. Мова, як погода, формується. Хіба Іван Франко перестав бути видатним письменником-академіком, пишучи діалектами Станіславщини чи Львівщини: «Лупайте сю скалу. Нехай ні жар, ні холод — ніщо не спинить вас!»? Його мову сприймає і приймає весь розумний світ. Мудрагелі-ненависники скажуть, що «скала», то зрусифіковане «скеля»… Чим їм не до вподоби діалектизми Лесі Українки? Не в силі їх мозок те осягти? Вони її не знають і знати не хочуть — вороги!

На Житомирщині й Вінниччині кожний третій житель у прізвищі має закінчення -ський, -цький — ознака польського походження. А насправді були такі часи, коли наші деякі дідичі, колінкуючи перед тодішніми олігархами, щоб отримати дворянство, додавали оті закінчення: Дуб — Дубовецький, Козел — Козловський, Баран — Барановський і т.д. Серед депутатів є такі прізвища… Пізніше деякі ставали Дубовими, Козловими, Барановими — хоча суть не мінялася.

Пригадайте, як звучить мова Олеся Гончара у найкращому тритомному романі про Другу світову «Прапороносці». Нам, учням, не різало слух «Ой, патку мій, патку». Яка ж багатюща мова на діалектизми у полку таджика Самієва! Там — білорус Юрій Брянський, його кохана Шура Ясногорська. А чого варті словечка старшини роти Хоми Хаєцького чи кухаря Гриші?! За життя письменника друзі й літературні недруги сходилися на думці, що старшина Хаєцький — то викапаний старшина Олесь Гончар… У Західній Україні зустрічаємо мову новобранців Ягідки і Гая, до останньої крихти життя закоханих в Україну. Я мав щастя у 1961 році трохи пожити в Коломиї. Там строкатість мовлення! А які там файні весілля!

У 1946-у, коли Олесь Гончар уже писав першу частину трилогії «Альпи», наша сім’я переїхала на Дніпропетровщину. У 1948-у батько у Дніпрі більше двох годин вистояв за «Прапороносцями», бо в ньому — історія такого ж, як у романі, батькового підрозділу. Коли ж я викладав «Прапороносців» курсантам, студентам, — у кухареві Гриші бачив кухаря Бориса — мого батька.

Проживали ми не у Кривому Розі, а в селі Веселі Терни, за сім кілометрів від центру Кривого Рогу. Якось до матері зайшла сусідка:

— У вас вагани єсть?

Мати здивовано перепитала:

— Які вагони?

— Та ні, ва-га-ни…

— Погляньте, якщо ця річ є у моїй хаті, то беріть, — схитрувала мати.

— Та ось вони! — й сусідка взяла до рук цинкове корито для прання.

— А в чому ви вимішуєте хліб? — поцікавилися мати.

— У ночвах…

У селі Чорна, заснованому виселенцями і переселенцями з Львівщини (Трускавець, Борислав, Борислав-2), мамин дід Василь Возняк казав: баняк, банька та ін. А журналісти писали, що будівничі із Західної завезли нові слова. Село так назвали через залишки Чорного лісу на Чорнянщині (нині — Окнянщина). Ті діалектизми — ровесники Захара Беркута. Там досі є урочище Дубинове, в якому ще в 1960-х росли тисячолітні дуби. Їх після революції знищили чи не на 80%, а нині не знаю, бо не був там з 1994-го…

На Ананьівщині є козацьке село Майнове. Дуже старовинне, бо за селом, майже біля степового ставка, пам’ятаю дві скіфські баби. Мені здається, що їх до Одеси відвіз пошанівник старовини, історик і мій товариш Микола Котович, коли очолив обласну культуру. У Майновому, звідкіль історик-професор Григорій Гончарук, вживали притентичне «г»: «Гандрій гузенькою гуличкою повів теля на базар». Це діалект цього села.

Діалектологія — дуже цікава й повчальна наука — вказує нам на багатство і розмаїття нашої мови. Я впевнений, що «борці» за росі-йську або ніколи не тримали словники української мови в руках, або геть не вміють ними користуватися, бо на кожне росі-йське слово ми маємо від чотирьох до десяти значень-перекладів українською.

Тільки-но починаються вибори, як брудні душі брудними руками поганих перекладачів торкаються української мови. Не чіпайте її! Вона без вас жила століттями, сама шліфувалася й очищалася до нинішнього літературного стану: «Наталкою Полтавкою», «Кобзарем», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Любіть Україну», «Ти знаєш, що ти людина», українськими «Прапороносцями» мови і т.д. (Візьміть, панове-хулителі, до рук історичну граматику, яку, на жаль, 95% вчителів-мовників не знають, бо лише склали іспит — і з серця геть)…

Дуже погана пам’ять у росіян та їхніх кумів. І, на жаль, їм ніхто не нагадує, що вчилися росіяни-мокселі за граматикою Мелетія Смотрицького. Тож їхня мова — то мавпування з української. Вони забули, що Михайло Ломоносов із Холмогор ішов пішки до Києва за українською наукою, і не тільки за мовною. Його спроба написати самостійну російську граматику зазнала поразки перед граматикою Смотрицького. Саме українські вчителі вчили мови русичів різних вепсів, мокселів та інших татаро-монгольських неуків…

Дико буває чути наше рідне радіо, яке захопили різні чужоземні секти, залишаючи державному маленьку шпаринку для реклами. Й у цій шпаринці ведучі показують свою суперобізнаність інших мов і мавпують оті «єс», «о’кей» та інші словечка, які у більшості випадків ні в тин, ні в ворота. Хочеться такого ведучого спитати (та він не чує): як ти потрапив на центральне радіомовлення? Тарас Шевченко для всіх писав: «Й чужого навчайтеся, й свого не цурайтеся», а щоб не цуралися, залишив дорогий мовний спадок, без отих «єсів», «о’кеїв», «шоу» і т.п. Порівняйте російське «празднік» й українське «свято». Яке слово звучить ширше і краще? Отож бо…

Борис ДРАЇМ.

м. Ананьїв.

Р.S. Президент Зеленський каже, щоб залишили мову в спокої, бо в окопах, мовляв, спілкуються різними. Дивно! Чи не російська мова загнала в окопи українську? Доки куми Путіна на кількох каналах повчатимуть президента — з окопів не виліземо! Той, хто продає українську землю, — той нищить український народ і його мову!

Б. Д.