ДО ДРУГОЇ РІЧНИЦІ ПЕРШОГО ВІЙСЬКОВОГО ПАРАДУ НОВОЇ АРМІЇ

Ви пам’ятаєте ті емоції, що переповнювали вас, коли ви дивились той незабутній військовий парад-2018? Ті хвилюючі почуття — гордости, певности в нашій перемозі, у щасливому майбутньому своєї держави — що розцвіли в кожній істинно українській душі то неймовірним, давно, ще від 2014-го, захватом, а то й сльозою щастя й розчулення? Ті відкриті, мужні, рішучі, рідні обличчя українських воїнів, що крокували святковим Хрещатиком під українську музику, в українських строях, у радісному випромінюванні очей тисяч захоплених людей, що стояли обіч?

З упливом часу ті вояки, як і ті, хто був тоді на Хрещатику, на Майдані Незалежности, з гордістю говоритимуть, що вони були учасниками першого військового параду. Параду нашого війська, не відновленого, а відродженого, озброєного, хоч, може, ще не так якісно, як потребувало тоді; війська, здатного захистити нас від агресивного ворога. Фактично наново створеної нової армії — після сепаратистського, за підступної підтримки північно-східного сусіда та його агресії — заколоту на сході, після важких поразок і болісних втрат у цій війні. Армії Свободи. Армії, котра на очах ставала справді українською. За всіма ознаками. Зі своїм гімном — передовсім, який утверджує традицію боротьби за свободу, за українську соборність, за державну самостійність. Своїми військовими відзнаками, привітаннями… Почесними найменуваннями своїх військових частин, що так само утверджує, продовжує цю традицію, яка була перервана окупантом, але тривала вже в інших формах.

І так само ті, хто сидів перед телеекраном чи за комп’ютером, або ж слухав радіо, будуть з гордістю говорити, що вони наче самі побували там того дня — 24 серпня 2018 року, на тому першому справжньому хвилюючому параді.

Нагадаймо собі й те, що і сам парад став чинником відродження армії, зміцнення держави, зростання її міжнародного авторитету. Так, ми могли тоді пишатись рідною країною, своєю державою. Кожен з нас міг тоді з гордістю сказати будь-де: «Я — українець», «Ми — з України». Без патетики і пафосу. Так, як каже про себе і про свою країну американець, поляк чи громадянин маленької Естонії. Може, й не було тоді всіх підстав для цього, але була певність, була віра, і була всенародна та вседержавна любов та повага не лише до наших армійців, а й до всіх добровольців, до волонтерів, до молодих ветеранів не-оголошеної, важкої війни…

Пам’ятаємо, як не хотіли цього параду там, у сусідній країні. А разом з ними й наші — та ні, не наші то, чужі нам люди, сказати б, недогромадяни — зчаста на досить високому рівні. Ненависники нашого цивілізаційного вибору. Нашої ідентичности. Української національної ідеї, яку можна сформулювати одним словом: Незалежність. Сьогодні — їхній час. Вони всюди: в Офісі Президента, у Кабміні, Верховній Раді, у Генеральній прокуратурі, судах… Вони скорочують військо — а нащо його стільки, якщо воно не стріляє у відповідь, бо з ворогом, кажуть, треба домовлятись. Вони ненавидять волонтерів, майданівців, ветеранів… Вони ненавидять нашу мову, її повсюдне цілковите функціонування, яку вони зважують на терезах конституційности, нашу культуру, яку важко, справді, назвати їхньою… Вони не проти, щоби в Україні замість цього був «русскій мір».

Нас позбавили військового параду — в день, що є найдорожчим, найсвятішим для українців, хоч, на жаль, не для всіх поки що. Але неможливо позбавити нас гордости за наших захисників, для яких ціна всіма омріяного миру — не перемовини з ворогом і не компроміси, на які у нас є майстри, а лише перемога. Перемога нової України, в яку ми віримо і яку любимо. Не лише за її вічну красу, за її степи й гори, за щирість і щедрість… А за те, передовсім, що вона є.