Редактор газети Іван Мельник запропонував дати відповіді на три запитання: що означають, чим є для мене Україна, Слово, Любов. Властиво, викласти своє тлумачення цих понять.

Україна.

Слово.

Любов.

Три означення сутности Людини. Якщо перше з них замінити назвою будь-якої країни, і тоді воно буде звичайним словом. Бо й справді, що таке Україна для кожного з нас? Це Батьківщина — передовсім…

Україна — це біль. Постійний біль за кожну людську душу, втрачену у цій нелюдській війні, за кожну душу, котра нині з докором дивиться з небес: які ми недолугі у всьому та байдужі — нехай би до себе самих, але ж — до батьківської землі, до рідного краю, властиво — до Батьківщини.

Це — гіркий жаль за тим, що — з великими надіями, очікувано — могло бути, але не відбулось. І це — гнів, злість, ненависть (хоча руйнівної ненависти й без того подостатком на рідній землі) до зверхників її, котрі розпаношились на київських пагорбах, котрі бачать і знають, як живеться людям по тих європах, але вони й гадки не мають те саме зробити й на рідній землі, бо чужа вона для них, того й не плекають подібних думок.

Україна — це те, що живить душу своєю красою і самим фактом свого існування; можна прожити, як мовиться, лише на хлібі й воді (а без видовищ наших нинішніх — то й поготів), якби лиш знаття, що по якімсь часі вона вилюдніє до життєвого рівня хоч би сусідніх країн.

Україна — це ми самі, такі, як є, вірніше, такі, якими нас зробили і продовжують спотворювати наші душі, а ми тупо йдемо на цю фальш, немов на офірне багаття; це ми всі — за яких і боляче, й сумно, і радісно, і гірко, і соромно, і солодко на душі. І майже завжди — боляче, бо так ще далеко до неї, омріяної в ореолі наших надій і сподівань.

Україна — це рідне слово, бо воно — наша сутність. Наша ідентичність, себто — єство. Наше минуле і майбутнє, яке без рідного Слова немислиме, бо то вже буде не наше, не українське майбутнє.

Бо що таке Слово? Це — шлях, яким од віку йдемо, який ніколи не був і не буде рівним та прямим; це шлях наш, обіч якого — і багатство наше та наша гордість, і наша ганьба, і слава, й безпам’ятство. І наша теперішня байдужість. Все воно ввібрало, наше Слово.

Це дотямив у далекому повоєнному дитинстві, коли знайшов на горищі небезпечну під ту пору, тому й заховану аж у застрішшя, подалі від чужинських очей та їх місцевої обслуги, Книгу. То був Шевченків «Кобзар». У поєднанні з рідним словом, котре зазвичай звучало в родині — воно і тільки воно, хоч, бува, лунали й інші європейські мови — звучало цілком природно, як частина тебе самого, поступово вивершувалася в свідомості та основа, той підмурівок, який тримає по сьогодні і свідомість, і світобудову в ній. Відтак знаходились ще книжки — про козаків та Кармелюка, про Холодний Яр, та багато, всіх не перелічиш, бо спалити, викинути книжку — то було щось немислиме і грішне. Вони утверджували образ українця, на якого потрібно взоруватись, бути яким — гордо й почесно, і образ ворога, якого так лише й можна поборювати… З тих книжок пізнавалась любов до України, чистота і святість цієї любови, що поставала в любові до Матері, ставала нероздільною з цим обожнюванням — коли взяти під увагу виховання без батька, змушеного емігрувати…

Любов… Це, передовсім, рідна матір, котра сама була втіленням любові, котра навчила, утвердила в душі любов до рідної землі, до рідного Слова, навчила молитви рідною мовою, навчила любови до Батьківщини. Невипадково ж кажуть в народі: ненька-Україна. Це злилося в свідомости в одне нероздільне поняття. Якщо воно є в сер-

ці — обов’язково приходить та велика Любов, що тримає тебе в цьому світі — навіть тоді, коли, здається, триматися вже несила…

Ця справжня, велика Любов здатна змінити людину, круто розвернути життя. Ти знаходиш дивовижну єдність у всьому з коханою. Спільність поглядів на життєві цінності, думок про найважливіше у житті, це радість Життя, захват, що не піддається опису, захоплюючий політ — навіть крізь «чорні діри», які обов’язково трапляються в кожного на його шляху. Коли ти міняєшся, майже не помічаючи цього, стаєш таким, яким завше бачив себе уявно.

Коли ж трапляється найгірше — ти ніби зависаєш над безоднею, і не втриматись на одному крилі… Й лише Любов, якщо не вмирає вона, допоможе втриматись на одному крилі… Так буває, і це — так само Життя…

То що ж воно таке з цими поняттями, чому так нероздільно владарюють над нами: Україна, Слово, Любов? Та тому лиш, мабуть, що злились вони в одне ціле, що взаємодіють, образно кажучи — підтримують одне одного в душі кожного, хто пізнав їх, кожного, хто зазнав справжнього великого почуття. Тримають тебе часом і над невідрадністю й болем. Бо вони — нероздільні у всій своїй безвимірності: Україна, Слово, Любов. Ця нероздільність їхня якраз і є тим, що звемо одним словом — Щастя. Це те, що не дозволяє нам зависнути над безоднею.