Справді, невже тому, що відстукуєш уже свій дев’яносто п’ятий рік? Втомилося? А може, тому, що над кожним з нас, над усією Україною тяжіють значно важчі, доленосні проблеми — чи бути їй самостійною, суверенною і самодостатньою державою, а чи сировинним придатком наших ближніх і дальніх сусідів?

Незміряно боляче писати про це, бо ми вже тридцять років живемо в омріяній незалежній Україні, а омріяного пристойного життя так і не дочекалися. Може, в небесах не так склалися зірки чи лихі тектонічні зрушення земної кори перевернули життя з ніг на голову?

А може, ті тектонічні зсуви відбулися у головах тих, кого бездумно обираємо своїми керманичами?

Згадаймо світанок нашої незалежності. Усе суспільство сп’яніло від ейфорії: нарешті ми — одна з найперспективніших республік щойно розваленого Союзу, а нині демократична, правова, соціальна держава, та ще й з власною ядерною зброєю — станемо справжнім сувереном на своїй землі. І раптом перший відчутний збій: двоє наших президентів — з подачі одного, а згодом за підписом другого — несподівано добровільно здали наш надійний захисний щит — ядерну зброю — під оплески західних партнерів. Виявляється, Вашингтон уже впродовж кількох років спонукав Україну до цього кроку взамін на обіцянку — в разі воєнного конфлікту замовить слово за Україну й навіть допоможе дипломатично залагодити проблему.

Довірливі й миролюбні українські ватажки клюнули на цю приманку, і саме звідти й почалися всі наші негаразди. Бо на похилу вербу і кози скачуть. Чи відчувають ці наші двоє обранців свою трагічну помилку і відповідальність перед народом? Навіть невелика Північна Корея зубами тримається за свою атомну зброю, а Україна, третя у світі за ядерним потенціалом, обеззброїлася і втратила можливість застерігати інших від нападу.

Отже, як на мене, це була наша перша стратегічна помилка.

Була (і є) й друга. Україна проголосила себе парламентсько-президентською республікою, а насправді всі ці роки є президентсько-парламентською і часто-густо живе «хотілками» президентів. Кожен з них підминав (і підминає) Конституцію під себе. Заради власного збагачення.

За тридцять років незалежності ми переживаємо, а точніше — терпимо, вже шостого гаранта Конституції. І кого тільки не мали! Усі роки нашої незалежності «тут ходят в праздной суете разнообразные не те» (Євгеній Євтушенко).

Про перших двох уже згадали. Третій, замість того, щоб поставити пріоритетом зшивання багатомовної та різноетнічної країни, перейнявся проблемою збирання черепків-горщиків. А тим часом економіка розвалювалася, державні інституції працювали, як кому заманеться, а чиновники плутали державну казну з власною кишенею.

Почалася активна імітація реформ. Одна з них — горезвісна медична, яку згодом, уже при п’ятому президентові, чомусь очолила нікому не відома в народі Супрун з двома паспортами — американським та українським. Першими результати тієї реформи відчули селяни — закривалися лікарні, аптеки, навіть фельдшерсько-акушерські пункти. Часто породіллям доводилося бездоріжжям долати десятки кілометрів до найближчого пологового, і дитинка, бувало, народжувалася буквально в дорозі.

Четвертий наш президент не міг похвалитися знаннями навіть середньої школи: для нього Чехов був відомим поетом, а слова «генофонд» і «геноцид» — китайською грамотою. Ще й двічі судимий. Сумнівалися, але таки обрали. Бо ж досвідчений завгар (себто господарник) простий, доступний, «свой парень». Одне слово: «Донбас порожняк не гонит и своих не сдаёт».

Але сталося те, що й мало статися. Не чиста на руку людина завжди знайде сотні можливостей щось десь украсти, тим більше, коли вона — сама влада. Бо ж тільки курка гребе від себе, та й то тому, що дурна. Ось тоді й проявив себе наш четвертий справжнім «будівничим». Чули ж, яке диво створив на Київщині? Досі прості українці їздять у його колишню резиденцію «Межигір’я», царствено-величну й розкішну, на екскурсії. А його мисливські угід-дя, кінний клуб, яхтклуб... Де ж брав грошики на всі ці задоволення вчорашній завідувач гаража?

«У тумбочці!» — як сказав би на те відомий одесит Едуард Гурвіц. А тумбочка ця — державна казна, тобто наші з вами, дорогі мої земляки, платежі.

Закінчив своє президентство, як переляканий щур, — утік від народного гніву у Росію, прихопивши з собою вантажівки з награбованим добром.

Ніяк не порівняти з цим недоучкою нашого п’ятого президента. Ним заслужено можна було б пишатися: високоосвічений, пройшов усі щаблі політичного життя, школу державного будівництва. Міністр, якщо не помиляюся, економіки, дипломат, людина із широкими зв’язками у сфері міжнародних відносин. А як гарно спілкується англійською мовою! Чим не президент? До всього ще й успішний бізнесмен. Такому досвідченому, з таким послужним списком можна було довірити мільйонну країну.

Але на всіх перехрестях, на всіх великих і малих зібраннях лунав дзвінкий голос учасника Революції на граніті Олеся Донія: «Таку людину не можна допускати до влади! Бо він — клептоман, жадібний, мета у цієї людини — одна: гроші, гроші, багато грошей, а для цього потрібна влада й державна годівниця».

Голос Донія почули, але не дослухалися. І Порошенко під мільйонне «ура» став президентом. Його п’ятирічна каденція закінчилася тим, що збурене, вкотре цинічно обдурене своїми високопосадовцями суспільство ладне було проголосувати за будь-кого, аби лиш здихатися Порошенка.

Про нашого шостого не хочеться навіть писати. Бо, як на мене, це було масове затемнення мізків мільйонів, які раділи, що нарешті здихаються «чорного лебедя», Петра Порошенка, і дружно, не замислюючись, проголосували за «кульгаву качку»…

А як у нас живуть прості українці? Чому б’ється на самоті, як риба об лід, пенсіонерка-одеситка Людмила Костянтинівна, яку не балувало життя із самого дитинства? Сиротою виховувалася у дитячому будинку, не показовому, а третьорозрядному, де всього було. Потім усе життя — робота, робота. Від зарплати до зарплати. Але тоді хоч була молодість, були сили — стимул для життя. А зараз у неї велике горе: її єдина дитина, сорокарічний син, після хвороби вже півтора року лежить безпорадний, як немовля. Його й помити треба і перевертати, бо з’явилися пролежні, а в неї сили вже не ті, у вісімдесят з гаком років. Стара жінка у розпачі дзвонить до сімейного лікаря: прийдіть, огляньте, може, ще щось пропишете для полегшення, а їй у відповідь холодне, офіційне: «Згідно з новою медичною реформою ми на виклики не виїжджаємо».

От і вся допомога двом немічним людям. Але ж за вікном уже ХХІ вік, тридцять років омрі-яної незалежності. Невже на таку незалежність і на таку медичну реформу сподівалася?

Але ж таких бідолах, як вони, сьогодні в Україні тисячі. Щойно Людмила Костянтинівна зустріла у крамниці знайому по нещастю. Історія — аналогічна. Щоправда, на прохання до лікарки прийти й оглянути та відрізала: «Дасте 500 гривень — приїду».

«А як я візьму півтисячі із своєї копійчаної пенсії? Я от до крамниці прийшла, щоб купити кусень хліба та пів десятка яєць, і то проситиму продавчиню, щоб записала у список боржників, а заплачу, коли отримаю пенсію», — бідкається жінка.

Люди добрі, та тут не плакати, не дослухатися, як болить серце, а волати треба, бо це не життя, а ганьба соціальній Україні!

А з позаминулого століття кричить і досі не може докричатися наш батько Тарас Шевченко:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди — не собаки!

Не почули, не дослухалися до мудрої поради. От і маємо вже шістьох президентів, серед яких, на моє переконання, не було жодного справжнього державника. На жаль…

Але чи завжди у всьому винні лише наші високопосадовці? А ми — святі та безгрішні? Вибираємо ж не під прицілом пістолета, а добровільно, таємним голосуванням. Виходить, обираємо безвідповідально, тож і потрапляють у владу «разнообразные не те».

Сьогодні ми стоїмо перед новими виборами. А тому перш ніж поставити у бюлетені галочку, добре подумайте: чи варта партія і людина, за яких голосуєте, довіри? Бо ж вручаєте їм власну долю на цілих п’ять років. А за власну долю треба боротися. Отже, піднімаємося з колін, розправляємо плечі, беремо голову в руки, вмикаємо власні, а не позичені мізки — і голосуємо. А потім з усією суворістю закону контролюємо, як обранці виконують нашу волю. Шахраїв, мародерів, брехунів відбраковуємо одразу, не чекаючи кінця каденції, залишаючи справжніх патріотів і державників.

І без жодних царів! Нехай Україна розвивається як парламентська республіка, демократична і правова.

Я прожила дуже довге й дуже нелегке життя. І тому наостанок маю повне право сказати свою правду. Як бачите, сказала щиро і відверто. Коли хтось зауважить, що десь злукавила чи збрехала — підкажіть, спростуйте. А ще краще — оприлюдніть і свою правду. Обмін думками — можливість дійти істини.