Однією з головних небезпек для мореплавців, якщо судити за сюжетами античної літератури, було проходження судна між двома чудовиськами — стоглавою Сциллою, що відриває голови тим, хто біля неї опиниться, і Харибдою, яка затягує кораблі у гігантський вир. Врятуєшся від одного монстра — потрапиш до іншого.

ХАРИБДА

Під час «холодної війни» утворився, було, блок держав, що будували (скоріше, на словах) політику неприєднання до західного і до східного глобальних союзів. Спроба проплисти між Сциллою комуністичного режиму і Харибдою вільного світу їм іноді вдавалася. Але вдавалася тільки сильним державам. Слабкі найчастіше опинялися у ще більшій залежності від СРСР або США чи занурювалися у безодню хаосу та «африканських» державних переворотів.

Двополюсний світ з розпадом радянської імперії відійшов у минуле, але фрагменти цього світу збереглися. І горе тим державам, які опинилися на розломах колишніх тектонічних плит. Про принцип неприєднання можна, звісно, і сьогодні розмірковувати, однак у морі геополітики виникло стільки нових харибд і сцилл, що уникати їх здатні тільки досвідчені мореплавці. В Україні таких мореплавців зараз, на жаль, нема.

Довгий «вступ» знадобився тут для того, щоб, по-перше, визначитися, до якого розряду країн належить сучасна Україна і де її місце на політичній карті. А по-друге, зрозуміти, куди ж нам плисти. Настав час перейти від абстракцій до порядку денного й озброїтися керівництвом до дії. Після того, як майже два роки тому Верховна Рада закріпила в Конституції курс України на Європейський Союз і НАТО, здавалося б, про що сперечатися? Виявляється, є про що.

Написати на папері, як ми розуміємо, можна все, що завгодно. Виголошувати правильні слова, які ні до чого не зобов’язують, наше керівництво навчилося теж. Але це не наближає нас до країн, де суворо дотримуються Конституції і демократичних процедур щодо розпуску парламенту та Конституційного Суду, а від зауважень Венеціанської комісії намагаються просто відмахнутися.

У наших європейських друзів, припустимо, є справи важливіші, ніж розбиратися в тонкощах української демократії. У заокеанських друзів при Трампі про Україну згадували у зв’язку з корупційним скандалом, а у фінансовому плані розглядали нашу країну як безсоромну жебраку, де вся допомога розкрадається олігархами. До того ж, українська політика США, окрема від російської політики, для Трампа, як і для Обами, не існувала в принципі.

Для Джозефа Байдена, який вступає на пост президента США 20 січня, український напрямок у полі-тиці США, завжди був окремим від російського напрямку. Займаючи пост віце-президента за Барака Обами, Байден, природно, був пов’язаний прагненням Білого дому не дратувати Кремль. Але тепер президентові ніщо не завадить разом із Конгресом активніше тиснути на Росію і безпосередньо втручатися в українські справи. Не обмежуючись вимогою звільнити генерального прокурора Шокіна. А всіма, підкреслюю, всіма засобами допомагаючи Україні розв’язувати Донецький і Кримський вузли.

Чи хоче українське керівництво на чолі з нинішнім президентом отримати таку допомогу — велике питання. Чи змириться воно, наприклад, з вимогою відновити реальні повноваження антикорупційної піраміди в Україні? Чи стерпить втручання в кадрову політику ОП, якщо Вашингтон спробує натиснути на Київ? Не важко збагнути, що «слуги народу» разом з «ОПЗЖ» порушать питання про зовнішнє управління і втручання США в наші внутрішні справи.

СЦИЛЛА

Думка, що нашій країні сім років тому вдалося, нехай і з великими втратами, проплисти повз російського чудовиська, поширена в частині україн-ського суспільства. Але це думка. Не більше. Береться до уваги виключно нездатність російських збройних сил з декількох напрямків (кримського, донецького і білоруського) в даний час атакувати Україну. А потім силовим шляхом встановити прокремлівський режим у нашій країні.

Досвід грузинської війни 2008 року доводить, що навіть за повної військової переваги і відсутності боєздатної армії у противника зруйнувати сучасну державу з наскоку не вдається. Принаймні, Медведєву і Путіну за допомогою танків не вдалося тоді скинути Саакашвілі. За допомогою танків і ракет Кремлю не вдасться тепер скинути й нинішню українську владу, якою б слабкою і некомпетентною вона не виглядала збоку. Українські Збройні сили за сім років після Революції Гідності також відновили боєздатність і можуть завдати ворогові великої шкоди.

Утім, із 2014-го українські політики і військові не перестають ставити просте запитання: якщо в Москві втратять голову і спробують вирішити свої внутрішні проблеми за допомогою переможної війни, хто віддасть наказ чинити опір? Не хто взагалі, а хто конкретно накаже збивати ворожі літаки, топити ворожі кораблі і знищувати ворожу артилерію?

Нещодавно головнокомандувач Збройних сил України генерал-полковник Руслан Хомчак, оцінюючи результати «перемир’я» на Донбасі, сказав, що було б легше, якби нам дали команду «Вперед!». Цікаво, чи чекатиме він команди, якщо у Верховну Раду, як у лютому 2014-го в Криму, російські агенти завезуть зброю, а «слуги народу» за вказівкою Банкової разом з народними депутатами з «ОПЗЖ» і групою підтримки Коломойського проголосують за референдум про федералізацію або скасування незалежності?

Думаєте, це фантастика? Думайте. Але для злочинному путінському режиму аж нічого не заважає розширити «безкровний» кримський сценарій до «безкровного» київського. Тим більше, що в цьому сенсі багато зроблено самими українцями. На ключові посади в державі повертаються вірні слуги Януковича, а засоби масової пропаганди щодня обливають брудом учасників Революції Гідності, називаючи її державним переворотом.

Відсутність масових протестів з цього приводу і з приводу цілеспрямованого переслідування патріотів можна, звичайно, пояснити запровадженням обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією. Але пандемія закінчиться. Наразі ж державний корабель зносить до небезпечних скель, а вакцини для безпечного плавання досі ніхто не винайшов.