Улітку 1888 року Леся Українка в супроводі батька Петра Антоновича Косача вперше приїздить до Одеси. На жаль, не на відпочинок, а на лікування. Слава про знамениті одеські лимани, їх цілющі грязі ширилася по всій Російській імперії. Консиліум професорів Варшавського університету, вважаючи операцію тазостегнового суглоба небезпечною для життя, рекомендував Лесі морські купання.

На пероні залізничного вокзалу їх зустрічає Михайло Федорович Комаров (псевдонім М. Уманець), відомий в Одесі юрист, знана й шанована людина — бібліограф і бібліофіл, перекладач, видавець, автор численних статей і нарисів в українській періодиці та ґрунтовних бібліографічних виданнях, а також чотиритомного «Словаря російсько-українського». На початку XX ст. разом з одеським українством заснував «Просвіту».

Велика родина Комарових мешкала у будинку 25 по вулиці Поштовій (нині — Жуковського). Леся приятелювала з доньками Михайла Федоровича Галею, Любою, Маргаритою та їхнім маленьким братом Богданом. Вони часто супроводжували гостю у прогулянках вулицями й бульварами красуні Одеси.

«Леся вперше побачила Одесу… коли... була привезена своїм батьком на славнозвісний Хаджибейський грязевий курорт. Одеса тоді ще переживала свою молодість — їй не було і ста років. Заснована у 1794 році на місці турецької фортеці Хаджибей, вона розвивалась надзвичайними темпами, особливо у другій половині XIX сторіччя. В часи Лесі Українки місто вже було добре впорядкованим та гарним і посідало першорядне портове місце в Російській імперії. Одеса мала широкі вулиці, бруковані спеціально нарізаним гранітом, а подекуди й асфальтовані, гарні дво-триповерхові будинки легкої архітектури з високими вікнами і просторими балконами. Уздовж вулиць рівні ряди акацій, що просвічувались ажурним прозорим листям. Іскрове газове освітлення по вулицях і в крамницях. Усюди по місту розмістилися маленькі й більші сквери та бульвари з ясно-зеленими газонами і густим запахом субтропічних квітів», — писав у спогадах Богдан Комаров.

Та найбільше вразило дівчину море — воно вабило і хвилювало. Зачарована і схвильована його дивовижною красою душа молодої поетеси відгукнеться такими рядками:

А у тую неділеньку рано

Синє море чудово

так грає,

Його сонечко

пестить кохано,

Красним-ясним промінням

вітає...

Було три місця, з яких Леся любила милуватися морем.

Перше — це Миколаївський бульвар (нині Приморський). Звідси відкривався широкий краєвид на море та Одеський порт, тут, від пам’ятника Рішельє, починалися знамениті гранітні сходи (згодом вони отримали назву Потьомкінські), які вели до самого порту.

Другим місцем був бульвар Олександрівського парку (зараз це парк ім. Т.Г. Шевченка). На той час ще зберігався мур турецької фортеці Хаджибей. Через широкі амбразури цього муру приємно було дивитися на море: тут закінчувалася Одеська бухта і починався безмежний синій простір, у ширині якого, як писала Леся, «губилося око».

Третє місце — пляж Ланжерон. Буваючи тут, Леся подовгу просиджувала на березі. Любила милуватися чистотою і прозорістю моря, а зануривши руку у воду, відчувала його теплу, спокійну ласку.

Лесю вразило місто — гамірне, багатолюдне, із своїм швидким ритмом життя, своєрідною південною екзотикою. Вразили люди, яких бачила: статечні слов’яни, зі своєрідною мовою, не схожою до тієї, яку знала Леся, педантичні німці, галасливі й темпераментні південні люди — чи то греки,чи італійці, чи молдовани...

Перебувати у самому місті довелося недовго. За порадою лікарів Леся їде на Хаджибейський лиман до грязелікарні. Розташовувалася вона на підгір’ї біля села Усатове, за півтора кілометра від лиману. Тоді до лиману була прокладена кінно-залізна дорога (згодом її замінив трамвай 20-го маршруту) і доїхати до грязелікарні можна було за 15 копійок. Дорога пролягала передмістями Одеси: Пересипом, полями зрошення, а далі — пустельними білими солонцями, які утворилися через високий вміст солі у лиманській воді.

Поселилася Леся в центральному будинку курорту, поряд з лікарнею (зараз на цьому місці — будинок №489 по Хаджибейській дорозі). Довкола нього буяв прекрасний парк, який був найкращим в Одесі та її околицях. Своїми деревами він нагадував Лесі рідне Полісся.

Лікування грязями, ропними ваннами та купання в лимані дали хороший результат. Стан здоров’я Лесі значно поліпшився.

Літо минало. По доньку до Одеси приїхала мати, Ольга Петрівна. Наше місто Леся покидала зміцнілою, окриленою, й останнє прощання посилала морю:

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, —

Ви, гордії, вільнії хвилі!

Наступного року Леся приїздила до Одеси на лікування двічі: на початку літа й у жовтні. Мешкала вона на дачі біля лікарні (нині на цьому місці будинок №487 по Хаджибейській дорозі). Восени медики поміняли методику лікування і це спричинило загострення хвороби. Мати, викликана терміновою телеграмою Комарових, намагалася з’ясувати у лікарів причини погіршення стану доньки, але ті старання виявилися марними. Після цього до Одеси на лікування Леся більше не приїздила. Хоча потім ще бувала у нашому місті, але вже проїздом — прямувала лікуватися на курорти Єгипту, Криму, Кавказу...

17-літня поетеса, побувавши в Одесі, оспівала наше місто в одному з її шедеврів — циклі віршів «Подорож до моря».

У пам’ять про Лесю Українку її іменем названо одну з вулиць Одеси та палац культури будівельників, що стоїть на вулиці, де колись зупинялась видатна українська поетеса. На будинку №27, що на Жуковського, встановлено меморіальну дошку (на знімку), авторства скульпторки Таїсії Судьїної.

(Підготовлено за матеріалами Одеського

обласного центру української культури).