Ще раз пишу про життєве питання — про воду, яку п’ють мешканці нашого села. Бо, як відомо, без якісної води нема здорового життя.

У Широкому ще за радянських часів пробурили дві свердловини. З однієї, що в нижній частині села, постачали воду до школи, яка розташовувалася в історичному будинку панів Шаповаленків, а після його зруйнування (бо в 1968-у збудували школу в Калинівці) — до приміщень так званої ферми ВРХ, що стоїть на березі лиману, тобто поза законом! Друга свердловина, споруджена у верхній частині села, по двох гілках водогону живила селянські двори. Але в 1991-у прийшов новий господар КСП і перекрив подачу води у водопровід. Сказав, що ви, люди, не знаєтеся на бізнесі, що нема чого платити за електро-енергію, і наказав возити воду бочкою. Так було багато років.

Якось я спитав голову сільради: «Що вам потрібно, щоб відкрити крана й пустити воду в сільську мережу?». «П’ять тисяч гривень», — відповів. Не такі вже й великі гроші, подумав я і звернувся у РДА (тоді головою була Л.Я. Прокопечко) з проханням виділити нашій сільраді таку суму. Почули — виділили не п’ять, а десять тисяч.

Тим часом влада змінилася. Звертаємося з нашою проблемою до нової голови сільради. «Чи переказали, — запитуємо, — обіцяні кошти?». «Та що тих грошей!» — каже. На них ми купили два насоси для свердловин у Калинівці! А в Широкому води не буде доти, поки не почнеться будівництво сирітського притулку». І воду продовжували возити бочкою. Щоправда, збільшивши ціну за бочку до 40 гривень. А починали ж з трьох!..

У 2012-у в газеті «Слава хлібороба» був надрукований звіт районного управління фінансів, в якому, зокрема, зазначалося, що за підсумками року до бюджету додатково надійшло 50 мільйонів гривень і з тієї суми майже 40 мільйонів виділили на ремонт шкіл та кілька мільйонів – на водопостачання у селах. Перепало тоді й Калинівці — 350 тисяч гривень на нову свердловину. Про Широке ж забули, хоча й обіцяли. Влада у сільраді знову змінилася…

Одного разу нам, представникам Широкого, випала нагода побувати на виїзному засіданні, що проходило у клубі Калинівської сільради. На запитання, чому не виділили коштів на відновлення водопостачання в нашому селі, а ми багато років зверталися з цього приводу до керівництва району, нам як відчіпне відповіли: будемо розбиратися. Коли ж ми заявили, що від безвиході мусимо звернутися у вищі кабінети, таки виділили на відновлення подачі води 100 тисяч гривень. Керівництво обіцяло поміняти башту, бо замала й давня. Башту не поміняли. Зате зруйнували гілки чавунного водогону, який працював би ще десятки років, здавши його на металобрухт, та кинули у траншею пластикову бухту. І за це ми подякували панові Марзаку та пані Задорожній (тодішнім голові РДА та очільниці райфінуправління) у газетах «Слава хлібороба» і «Чорноморські новини». На по-двір’я селяни провели воду й поставили своїм коштом лічильники. А в Калинівській сільраді навіть створили дирекцію, щоб займалася забезпеченням водою питної якості. Втім, питної якості ми не дочекалися й досі. Чиновники цієї дирекції хіба що займаються контролем за сплачування селянами грошей за кубометри.

Приходять якось до мене на подвір я, щоб перевірити показники лічильника. Запитую: «Чому нічого не робите, щоб вода відповідала нормативам питної?». У відповідь чую: «Ми вам даємо технічну воду». — «Чому технічну, а не питну?». Мовчать. «Чи робите аналізи води?» — «Так, робимо щокварталу. Якби не робили то…». Далі — мовчання. Прошу показати результати аналізів. На те директриса зневажливо повертається до мене спиною та каже: «Не дамо, бо це таємниця». Отакої! Перевірили показники та й пішли.

Наступного дня набираю я дволітрову пляшку води з ознаками іржі та глини й пишу листа-прохання до керівництва районної лабораторії зробити хімічний і бактеріологічний аналізи отриманого з нашої арт-свердловини. Приходжу, подаю того листа-просьбу. «У чому справа?» — недоброзичливо запитує керівниця. Пояснюю і подаю листа та пляшку з водою. «Ця вода, – кажуть мені, – не годиться для аналізів». «А яку ж вони, – перепитую, – вам до-ставляють? Мабуть, мінеральну, бо в них від вас результати позитивні». Керівниця пояснює, що відбір води має здійснюватися у спеціальний посуд, герметичний, особливо для бактеріологічної оцінки. Робити це треба о шостій ранку, впродовж десяти хвилин воду з башти зливати й тільки потім відібрати в окремі ємності. Мого листа не приймає. Уточнює: «Це Калинівська рада?». Шукає номер, набирає й наказує, щоб назавтра зробили відбір води о шостій ранку та щоб я обов’язково був присутнім при цій дії.

Повідомлений, о п’ятій ранку йду до свердловини. Там уже очікує представник сільради. Побачивши мене, бере з машини півлітрову пляшку з наклейкою «Боржомі» й відмикає крана. Воду зливає дві хвилини, наповнює пляшку і закриває крана. Питаю: «А для баканалізу відбір не треба зробити?». Реагує позитивно — йде до машини, бере півлітрову пляшку від пива і наповнює її тією ж водою. Отакий «спеціальний посуд». І який був сенс у моїй присутності? Яку насправді воду передали у лабораторію? Не відомо.

Їду в районний центр. Заходжу до завідувачки лабораторії. Вітаюсь, але у відповідь окрик: «Чого приїхали?». Ввічливо нагадую: «Ви казали, що результати будуть у п’ятницю, тобто сьогодні». — «Ну, тоді чекайте пів години». Чекаю годину. Через годину, чую, гукають: «Зайдіть».

Приносить лаборантка друкованого листа, мабуть, заготовленого заздалегідь, а в ньому висновок: проби води відповідають гігієнічним нормативам ДСТУ 7525 «Вода питна та метод контролювання якістю». Показую взятий із собою фільтр — увесь в іржі та грязюці. Начальниця дивиться й каже: «Ми не контролюємо якість водопостачання. Це робить райСЕС». Бере інший бланк – протоколу дослід-ження питної води й у рядку «Висновок лікаря» підкреслює, що відібрані проби питної води НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ вимогам ДержСанПІН від 12.05.2010 року №2.2.4-171-10 «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною». Дає мені два примірники і каже, щоб один я передав у сільраду. Прищеплює до нього клаптик паперу з написом «Сільрада. Вода погана і в школі». Зробіть повторний». На пам’ять дарую велику картину колишнього маєтку панів Шаповаленків, ввічливо прощаюся й покидаю чиновницьку аудиторію.

Ще до Нового року планував сплатити за водопостачання, але у зв’язку з карантином банк довго не працював. Пішов туди на початку березня. Вітаюся, називаю свою адресу, даю гроші й кажу, за скільки кубів. Пані касирка уточнює: «Цього мало. Ціну за куб у вашому окрузі збільшили у майже 2,5 раза». Питаю: «Що, подали довідку, що і якість води покращилася на стільки ж?» — «Ні, не подавали. Просто ви приєдналися до Визирської громади». Сплатив за половину від планованої мною суми, вийшов і таке собі пригадав. Ми ж Широківською громадою й не думали туди приєднуватися. Ми ще в липні 2018 року письмово зверталися до голови Доброславської селищної ради, що щиро бажаємо всією громадою приєднатися до них. Знали, що таке ж бажання і калинівських селян. А хотіли тому, бо бачили, як там господарює, мабуть, найкраща в Україні ґаздиня, у якої на чергових виборах навіть не було конкурентів. За її керівництва он як змінилося селище! Освітлені, з новим покриттям вулиці й тротуари, впорядковані парки, нові відпочинкові атракції, пам’ятники, облаштовується приставкова зона, зручні і симпатично оформлені автобусні зупинки… До речі, про зупинки. Якось, ще у минулі часи, коли пішов поголос, що громади об’єднуватимуться, стояли ми на зупинці й чекали автобуса. Накрапав дощик. Тоді наша літня, але молода душею, односельчанка Берта Шерер зауважила: «Які гарні зупинки у Доброславі!». І додала: «Треба приєднатися до Доброславської громади, може, пані Прокопечко і нам облаштує зупинку». Та не так сталося, як гадалося...

Від калинівських активістів ми дізналися, що рішенням голови та восьми депутатів сільради Калинівку із Широким приєднали до Визирської громади. Але ж нас ніхто не питав! Ті ж акти-вісти з Калинівки потім збирали підписи і в своєму селі, і в нашому, щоб скасувати це рішення. Навіть скаргу подавали до київського керівництва. Але нічого змінити так і не змогли. Мабуть, сили були нерівні. Активіс-ти кажуть, що голова нас просто здав, тобто «послав далеко», а ми хотіли, щоб поближче — до Доброславської громади.

Та сталося, як сталося. І було б справедливо, якби таки замінили поржавілу водонапірну башту на нову з великим баком, як раніше обіцяли, й запровадили надійну систему очищення води, довівши її параметри до питної. Тоді люди, думаю, не заперечували б платити за такою високою ціною. Оскільки ж нічого не змінено, то, за логікою, мали б не збільшити, а зменшити ціну кубометра.

У засобах масової інформації не раз лунають звертання до людей: замовляйте аналізи води, яку вам подають, і якщо вона не відповідає нормативам питної, вимагайте поліпшення її якості або зменшення ціни. Ось ми й звернулися. І що? Отака історія нашої подорожі за правдою. Тридцять років страждань селян від епохи змін.

Згадалося Шевченкове:

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

За дорученням багатьох односельців —

Микола АНТОНЮК.

с. Широке Визирської ОТГ,

донедавна Лиманського, а нині Одеського району.