7 квітня сповнилося 150 років від дня народження правознавця, письменника, сотника Армії Української Держави та Української Народної Республіки Бориса Лазаревського, чиї життя і творчість тісно пов’язані з Одесою: тут він розпочав навчання в університеті й видав свою першу книжку.

Народився Борис Олександрович 7 квітня 1871 року в Полтаві у родині потомствених дворян Чернігівської губернії — видатного історика і шевченкознавця Олександра Матвійовича Лазаревського та Катерини Федорівни Лащинської.

Батько походив із козаків Лазоренків Конотопської сотні Ніжинського полку. Під час навчання в Петербурзі підтримував дружні стосунки з Т.Г. Шевченком. Матері Лазаревських — Опанасії Олексіївні — Тарас Григорович присвятив вірш «Садок вишневий коло хати». А Олександрові Матвійовичу у лютому 1860-го подарував «Кобзаря» з дарчим надписом. До речі, саме він доглядав за хворим поетом до самої смерті й супроводжував труну з тілом небіжчика в Україну. Згодом Олександр Лазаревський став засновником шевченкознавчої біографістики. Після закін-чення університету потрапив до Полтави, де працював правником окружного суду. Невдовзі одружився з односельчанкою Катериною Лащинською, від якої мав старшу доньку Ганну і сина Бориса. Через півтора року після народження сина дружина померла, за дітьми наглядали няньки та гувернантки. Через чотири роки батько одружився вдруге з Г.М. Шрамченко, яка замінила матір для старших дітей і народила ще двох — Катрусю і Гліба.

У Полтаві Борис почав навчання в місцевій гімназії, а після переведення батька до Київського окружного суду продовжив його у Другій київській. У старших класах батько перевів сина до Колегії Павла Галагана, яку тоді жандарми називали «розсадником українства». Після закінчення Колегії в 1892-у вступив на юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі, а через рік перевівся на другий курс також юридичного факультету Університету Св. Володимира в Києві й у 1897-у закінчив його. Після переходу на четвертий курс юнак «пішов у народ» — пів року працював помічником машиніста паровоза депо станції Козятин. Слід зазначити, що до цього вчинку родина поставилася негативно. Після закінчення університету вступив на службу до Севастопольського військово-морського суду.

У 1898-у Борис Олександрович одружується з Лідією Миколаївною Мельниковою. Через два роки у них народився син Всеволод, а ще через два — донька Віра. У лютому 1904-го лейтенанта Лазаревського переводять на Далекий Схід. Він дуже сумує за залишеною в Криму родиною. Майже кожного листа, адресованого у Севастополь, починає так: «Дорога моя, кохана Лідонько!». У травні того ж року дізнається про народження другої доньки — Зіни.

У Севастополі Борис Лазаревський познайомився з молодим корабельним інженером Левком Мацієвичем, одним із засновників Револю-ційної української партії і в майбутньому відомим авіатором. Вони разом готували заходи до роковин Тараса Григоровича Шевченка у місті. На урочистому вечорі Лазаревський розповів гостям про життя й творчість великого Кобзаря. Після трагіч-ної загибелі Левка Макаровича Борис Олександрович залишив спогади про нього у «Збірнику пам’яті Л.М. Мацієвича».

З початком російсько-японської війни Лазаревського призначають слідчим військово-морського суду Владивостоцького порту, а 13 квітня 1905-го — прокурором портового призовного суду у Владивостоці. Борис Олександрович намагався відвернути смертні вироки на процесах, які вів. У Владивостоці ж видав свою першу велику повість «Урок». Невдовзі через нервову хворобу був евакуйований і відправлений у тривалу відпустку. Після одужання в серпні 1905-го призначений секретарем Кронштадтського військово-морського суду. У 1906-у «за негідне ставлення до заходів з придушення бунту матросів у Севастополі» звільнений у запас і переведений до резерву флоту. З цього часу Борис Лазаревський цілком присвятив себе письменницькій справі.

Як літератор дебютував ще в 1894 році в газеті «Киевлянин» оповіданням «Остання послуга». Потім друкувався в «Южном обозрении», «Крымском вестнике» і «Елисаветградских новостях». У 1899-у в Одесі випустив першу збірку прози «Забытые люди». У тому ж році познайомився з А.П. Чеховим, часто, до 1904-го, буваючи у його будинку в Ялті та підтримуючи листування. Слід зауважити, що Борис Олександрович легко заводив знайомства в творчому середовищі. Так, у Криму подружився з В.Е. Мейєрхольдом, у Полтаві — з В.Г. Короленком. Серед його петербурзьких знайомих — І.Ю. Рєпін, М.К. Реріх, дружив з О.І. Купріним та М.П. Арцибашевим. У вересні 1903-го побував у Л.М. Толстого в Ясній Поляні. У 1900-х Лазаревський співпрацював у журналах «Русское богатство», «Нива», «Журнал для всех», «Вестник Европы», «Русская мысль», «Образование» та інших. Написав кілька оповідань українською мовою. «Їх дуже мало, — зауважував, — але кожне — це частина мого серця».

У 1907-у Бориса Олександровича спіткала особиста трагедія. Впустивши до свого помешкання знайомого літератора Іллю Дмитровича Сургучова, він спочатку не помітив зради дружини, а коли все з’ясувалося, розірвав з нею стосунки. У 1909-у колишня дружина померла. Наступного року письменника чекав ще один удар долі: помер його десятилітній син Всеволод, дуже тямущий і талановитий, як на його вік, художник. Доньок виховувала сестра колишньої дружини — Єлизавета Миколаївна Мельникова, яка присвятила дівчаткам усе своє життя.

На початку Першої світової війни Борис Лазаревський співпрацює із журналом «Лукоморье». У 1916-у знову вступає на службу в Морське ведомство. Був діловодом управління, яке займалося прискореною підготовкою офіцерів флоту. У 1915—1917 роках випустив кілька нових збірок повістей та оповідань, які повторювали мотиви його попередніх творів. Після Лютневої революції — капітан військово-морського судового відомства, обер-аудитор у штабі начальника 2-ї бригади лінійних кораблів Чорноморського флоту. У 1917-у став свідком матроської розправи над офі-церами, яка його потрясла. Напередодні жовтневого перевороту Борис Олександрович вдруге одружився. Наприкінці 1917-го з дружиною Ольгою Мирошниченко виїхав до Ростова-на-Дону. У лютому 1918-го у них народилася донька Вікторія.

Після приходу до влади гетьмана Скоропадського на його запрошення Лазаревський прибув до Києва. Був призначений офіцером для доручень при військовому міністрові. У лютому 1919-го зарахований до Головного морського штабу УНР, а в березні — у спеціальну портову комісію в Миколаєві та Херсоні. Перед окупацією Києва більшовиками Борис Олександрович прямує до Ростова. В кінці 1919-го поїхав до Тифліса, де друкував розповіді і спогади в місцевій пресі. Дружина з хворою дитиною залишилися в Ростові. Так доля назавжди розлучила Бориса Олександровича з родиною.

У 1920-у виїхав до Константинополя, в 1921-у перебрався до Берліна, а потім — до Парижа. В еміграції опублікував кілька нових збірок оповідань. Співпрацював в емігрантських виданнях. Протягом усього життя вів щоденник. Від 1932-го брав активну участь у паризькому Українському літературному гуртку, а в 1933-у очолив його. Був автором рубрики «Шматочки минулого» на шпальтах журналу «Тризуб». Помер 24 вересня 1936 року на станції метро від розриву серця. Похований на кладовищі Тіе в Парижі. «Тризуб» відгукнувся на цю сумну подію розлогим некрологом.

Найбільшою творчою спадщиною Бориса Лазаревського є його щоденники. За різними оцінками, їх обсяг сягає близько шести десятків об’-ємних зошитів. У часовому відтинку вони охоплюють пів століття — від кінця ХІХ й до середини 1930-х років. З цих щоденників ми дізнаємося, що ще в часи Російської імперії Борис Олександрович був патріотом України (одне із свідчень цьому — його листи з інформацією про відзначення роковин Великого Кобзаря у Севастополі).

Борис Олександровича Лазаревський — непересічна особистість, яка прислужилася справі українського державотворення, — без сумніву, заслуговує того, щоб ми знали його творчу спадщину, гідно вшановували пам’ять про нього.