Літературне свято… Посеред зеленрозмаю та запахущого буйноквіття один по одному стають у коло автори і читають свої твори, про щось оповідають… Людей небагато — та й де ви бачили нині багацько люду на подібних імпрезах?.. До когось уважно дослухаються, когось — повз вуха. Цілком нормально, як мовиться.

Нараз гомін стишився, й чіткіше стало чути поетичні рядки, закрутисті пташині рулади органічно вплелися у дзвінкий жіночий голос. То зазвучала Поезія… А потім — розмова, буквально, як то кажуть, находу, спонтанно, коли нема часу на обдумування ні запитань, ані відповідей. Але в душу вже зайшла гарна поезія, і душа відчуває, що це — справжнє, й одразу хочеться бодай щось дізнатись про авторку Оксану Лукаш.

— Як ви стали поеткою?

— Не знаю… Здається мені, я завжди любила поезію, читати люблю з дитинства. Та, мабуть, усі проходять стадію римування, і добре, коли це відбувається в юному віці. Особливо тоді, коли людина закохується… Десь чотирнадцять років було мені тоді. Я закохалась, і була впевнена, що таке особливе почуття можна висловити лише поетично. І тоді я почала писати… В одних це минає згодом, інші — продовжують римувати, а декотрих — уже не відпускає… Спочатку писала російською мовою. Тоді так було заведено, що російська ще вивищувалася над нашою. А коли заходило про поезію, то обов’язково згадувалося Пушкіна. Та й взагалі… вважалося: любов, такі високі почуття… їх можна висловити лише російською…

— Дехто й зараз вважає, що Пушкіна перекладати не можна…

— Дурниці, звичайно. Але це їхні проблеми… Отже, я зростала, як тепер кажуть, в україномовній родині, хоча книжки читали у нас і російською, й українською. Потім, коли трохи подорослішала, вже років з двадцять було, зрозуміла, що мені бракне слів, що російською не можу так сказати, як українською. Так глибоко, так образно, так… українно.

— На підсвідомому рівні, мабуть. Адже це ваша рідна мова?

— Аякже!.. До речі, у мене бабуня по батьковій лінії зі Львівщини, хоч це, можливо, не є визначальним… Отож, я зрозуміла, що по-російськи не зможу сказати так, як насправді відчуваю.

— Що ви порадите тим поетам, котрі пишуть двома мовами?

— Я не можу писати двома мовами. Хтось із великих сказав, що мову можна опанувати за кілька років, а свою рідну — все життя треба вивчати. Гадаю, що на рівні «Добридень» чи «Дайте пляшку води», тобто на побутовому рівні, можна швидко вивчити мову, при бажанні, звичайно… Але поезія — це ж таки щось цілком інше…

— І все-таки, як ви вважаєте: можна писати двома мовами?

— Я не можу. Мені здається, що при цьому щось втрачається… Щось дуже важливе. Все-таки мова формує картину світу. Адже це не лише слова. У мові народу закладене все. Традиції, вірування, взаємини між людьми, фразеологія… Чи можна двома писати? Гадаю, що людина мусить визначитися. Це так само, як і розмовляти.

— Запитання, може, й недоречне, і все ж: на вашу думку, що таке поезія назагал?

— Це, як на мене, певні почуття, якісь враження, переживання, сконденсовані в кілька строф. А ще: має бути болюча точка.

— А що для вас найважливіше, коли ви пишете? Коли ви в процесі, якщо можна так сказати… Ви думаєте про те, що пишете, чи воно само виливається?

— Може бути по-різному. Зазвичай це так: воно прийшло — я записала. Потім працюю з текстом. Уже бачу, які слова невдалі, розмір міняється, адже коли ти записуєш, то не встигаєш редагувати, бо тобі треба зафіксувати. А потім необхідно шліфувати. Мені дехто каже: якщо будеш працювати з текстом, то витравиш з нього перші, найсвіжіші почуття, ти його відшліфуєш, і що з твого тексту лишиться? Ти ніби ховаєш щось, камуфлюєш. Але я собі думаю, що це не так. З усім треба працювати.

— Кажуть, що під нинішню пору — чув про те і на «Зеленій хвилі», й багато хто говорить про це — існує думка (навіть страшно озвучувати її), що слово девальвує, що воно втрачає своє первісне, поглиблене, значення, що воно не має вже тих позицій, які мало би посідати в суспільному житті. Що ви думаєте з цього приводу? Чи направду слово вже здевальвоване, чи воно все-таки залишається при силі?

— Та ні, звичайно, це не так. Не люблю, коли починаються такі широкі узагальнення, що от усі ми вже не бачимо краси слова, не відчуваємо його ваговитості. Для багатьох людей, з котрими я спілкуюся, слово не здевальвоване. А те, що деякі люди, а може, й не деякі, якщо вірити соціологічним дослідженням, мало читають, а ще менше — поезію, то саме це і породжує, мабуть, подібні твердження.

Погодьтеся, ніколи не було так, щоб читали всі поезію. Я не кажу про елітарну літературу, не кажу про те, що хто читає — той високодуховний, а хто не читає, той не знати хто… Поезія — це особливий жанр, та навіть не жанр, а щось таке… стан душі, я б сказала, і далеко не кожному він лягає на серце, та й не обов’язкове це. Я знаю немало людей, цікавих, розумних, чудових людей, але вони не люблять поезію, вони кажуть: я її не розумію, я читаю прозу, чи щось інше, або взагалі не читаю… Людина чесно зізнається, що не розуміє поезію. Хоча для мене отаке «не читаю» — це щось неприйнятне…

— До слова — про читання. Кажуть, що зараз справді люди дуже мало читають книжок, особливо молодь, що молоді люди занурені у свої ґаджети, а може, вони й там не читають, а граються в ігри, музику слухають або ж листуються…

— Є така проблема. Та це не вчора почалося.

— Як ви думаєте, вона матиме продовження?

— Що зовсім діти відійдуть від читання? Гадаю, що паперова книжка залишиться. От у мене є багато книжок, є й електронна книжка — чоловік мені купив. Я спочатку не могла до неї призвичаїтись. Мені треба, щоб я гортала сторінки, бо інколи читаю з олівцем, надто якщо це наукова література, роблю позначки… Але… це не принципово — у якому вигляді книжка. Можна до всього звикнути, і до електронної книжки так само, якщо це художня література і тобі не треба там нічого позначати. Ми в класі писали з учнями письмовий твір: чи може таке трапитися, що не стане паперових книжок, й одна дівчинка написала (у неї був дуже гарний твір), що паперові книжки замінити неможливо, бо це матеріальна пам’ятка — пам’ятка матеріальної культури; а якщо, скажімо, зламається якийсь отой великий сервер, то ми що, лишимось взагалі без книжок?..

Читання книжок, як на мене, — це питання родини: якщо я не читаю, чоловік мій не читає, родина не читає, і книжок нема в домі, і дитина змалку до них не призвичаєна, то вірогідність того, що вона читатиме, дуже мізерна, хоч буває по-різному в житті. Я люблю читати, чоловік теж читає, ми собі перед сном читаємо кожен своє, і наш син читає, звісно. Хоч і менше трохи, він читає художню літературу, цікавиться програмуванням, володіє англійською мовою…

Любов до читання може запалити вчитель літератури. Хоч так не завжди буває, на жаль.

— Ви, отже, педагог, а що закінчували?

— Одеський педуніверситет імені К.Д. Ушинського, викладаю українську мову в НВК імені В’ячеслава Чорновола, що у Южному.

— Щойно ви читали свої поезії, і я бачив, що робите це залюбки, що вам це подобається…

— Я взагалі люблю виходити до людей і говорити з ними ось так. Прагну бачити їхню реакцію, мені хочеться зворотного зв’язку.

— Щиро вітаю вас із цією книжкою з такою гарною назвою — «Весняне небо у кульбабах хмар…». Не кажу «книжечкою», хоч і маленька вона, та, як мовиться, з малої хмари великий дощ буває. А ще мовлять: маленьке, але важкеньке, а я перефразую так: маленька книжечка, але вагома.

Замість постскриптуму. Різне трапляється у журналістській роботі. От записав інтерв’ю, а плівка загубилась. Аж тут, по триванні часу, випадково та цілком несподівано знайшлася...

Р.К.