Дві графічні виставки в одній на різних локаціях: одна, менш масштабна, — в Одеській національній науковій бібліотеці, і розширена, що достатньо повно розкриває творчі пошуки мисткині в останні два роки, — у залі Одеського літературного музею під назвою «Рідне».

Привітати авторку прийшли друзі, родина і колеги: очільник обласної організації НСХУ Анатолій Горбенко, куратор виставки Сергій Савченко, мистецтвознавець і художник Анна Носенко та ін.

Твори Оксани Здоровецької — це той випадок, коли мистецтво досягає межі лаконізму, коли предметний світ і знак стають тотожностями, а приховані змісти вибудовує асоціативний ряд напівабстрактних форм. Самоцінність емоційного дотику пензля, декоративного по суті, таке собі «гаптування кольором» витворюють орнамент, з одного боку, архаїчний, з іншого — ніби зараз винайдений. Він вписаний у сучасний контекст, у світ переживань митця. Маємо своєрідне художнє вираження генетичного коду нації через суб’єктивне прочитання архетипу наскрізь ментально українського, який живе у нашій підсвідомості.

Пані Оксана працює у галузі станкової графіки. Представлені серії формують цілісну експозицію і є зразком концептуального мистецтва: твори, однакові за форматом, оперують елементами української народної вишивки як варіації двох-трьох кольорів — це стилізації у дусі геометричних чи рослинних орнаментальних форм. Авторка постає як тонкий колорист, що особливо помітно у такому розкішному й багатому за настроями експозиційному ряду. Вражає невичерпна фантазія і різноманітність ритмів, продиктованих внутрішнім станом художниці.

Для багатьох творчих людей мистецтво є не скільки професією, як способом існування, взаємодії і діалогу зі світом природи, соціуму, ідей. Мистецтво Здоровецької певною мірою сповідальне, а відтак — ліричне. Мабуть, не випадково її ім’я починається на «О», що багатозначно. На пам’ять приходить лекція одного лінгвіста (до речі, російськомовного), який, аналізуючи звуки, стверджував, що українська мова, на відміну від багатьох, у т.ч. ро-сійської, значно гармонійніша, адже в ній частіше зустрічається звук «О», який виражає наше здивування і захоплення світом.

Моя спів-розмовниця — перш за все художник-практик, яка не схильна просторо теоретизувати. Вона — натура досить замкнена, що ревниво оберігає свій внутрішній світ: у розмові зважує кожне слово, фільтрує через душевне сито, прагне бути гранично лаконічною.

Відзначу ще одну особливість: Оксана Здоровецька вирізняється високою працездатністю і відповідальністю. Нині вона несе тягар громадських обов’язків як секретарка Одеської обласної організації НСХУ, тому час для інтерв’ю обрали незадовго до виставкому на чергову імпрезу з нагоди 30-річчя Незалежності, яка якраз готувалася до відкриття, що відбулося у понеділок, 23 серпня, у Виставковій залі спілки (вул. Торгова, 2).

— Задум представленого циклу пов’язаний з трагічними подіями у нашій сучасній історії — Революцією Гідності й окупацією частини української території Росією у 2014 році. Тоді й виникли зміни у моїй творчості. Натюрморти, чи «веселі картинки», як я їх зараз називаю, мені вже не хочеться робити. Наприклад, я ніколи раніше не використовувала чорного кольору, я його свідомо уникала, а після чотирнадцятого року вже використовую осмислено, мені подобається сполучення чорного з червоним — це наші традиційні, глибинні кольори, без яких неможливо уявити нашу орнаментику. Тому я занурююсь у народне мистецтво, народний орнамент, і це мене надихає, дуже хвилює, дуже зворушує і захоплює.

— У вашій родині були вишивальниці?

— Ні, ніхто не вишивав, такої традиції не було. Можливо, колись я й почну цим займатися, якщо буде час. Мене вже до цього якось заохочували, зокрема Ганна Михайлівна Оникієнко (1931—2020). Якось я навіть їй пообіцяла, що розпочну з нею займатися, але, на жаль, не склалося. Можливо, я ще до цього прийду, однак у мене нема такої мети, хоч і вивчаю орнаментику вишивки, багато дивлюся, всотую у себе, щоб усе це переосмислити й переробити і, зрештою, видати щось своє, особисте.

— Після закінчення Одеського художнього училища ви навчалися у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені В. Мухіної. Як це позначилося на вашій творчості?

— На відміну від академії, з огляду на спрямування, у «Мухінці» більше увагу приділяли конструкції, дизайну, схильності до узагальнення, культивували також знаковість, лаконічність, уникнення банальності. Цьому мене навчила згадана школа, це я й використовую у своїй творчості. Сподіваюся, що цей заклад дав мені й технічну майстерність, якою послуговуюся і яку маю надію удосконалювати.

— Чи матиме нинішній цикл продовження? До речі, у вас дуже багата, емоційно вмотивована ритміка…

— Звичайно, це матиме продовження. Представлені твори умовно об’єднані за мотивами: «Два кольори», «Рідне», «Рослинна тема», «Фактура», «Інші». Є каліграфія. Використання ритму є наслідком емоційного стану, інтуїції — так виходить, так мені подобається, так я виражаюся…

Післяслово. Одна з графічних робіт містить логічний меседж: «УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!». Чим більше таких відданих Батьківщині громадян, тим більше у нас шансів і віри, що таки переможемо.