Музей Голодомору вже вдруге провів масштабну експедицію Україною, щоб записати свідчення тих, хто пережив страшні 1932—1933 роки.

Очевидців тієї трагедії (а їм зараз щонайменше 90) залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні.

За 30 днів команда музею проїхала майже 10 000 кілометрів, відвідала 90 населених пунктів, де записала 122 свідчення очевидців Голодомору. Ми побували і в містах-мільйонниках, і в районних центрах, і в маленьких селах, де зараз залишилося лише кілька мешканців, Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Полтавської, Харківської, Вінницької та Хмельницької областей.

Найстарший свідок Голодомору, з яким нам вдалося поспілкуватися, — Антоніна Семенівна Козулько з м. Лиман Донецької області, котрій у грудні сповниться 104 роки.

Експедиція, яка загалом охопила десять областей України, має велике значення для збереження пам’яті про геноцид українців. Вочевидь, зараз ми маємо останню можливість доповнити джерельну базу для вивчення Голодомору історіями свідків з перших уст.

(Закінчення на 5-й стор.)«Мати зібрала свої вєщі і поїхала в Росію, мінять вєщі на продукти: пшоно, там шо-небудь, муку, ну, шо давали… Село — на піску, пісок тільки був, шоб де-небудь хоть молочаю зірвать поїсти — нема, не було нічого із ростітєльной піщі, ні щавлю, нічого. Ну от ми сидимо, ждемо маму, і дождалися до того, шо я вже став пухлий. Налило мене, я вже почті не ходив, більше лежав, ну ще б день-два не було б матері — готов би був», — згадує Євген Тимофійович Заможський, 1926 р.н., с. Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської області.

«Ми хазіювали, поки не було цієї голодовки. Ця голодовка на нас впала. Не знаю навіть, де хто дівся… Переживали, шоб діти не повмирали. А тоді якісь уже підросли… Та вже так. То глід збираємо, то гнилу бараболю, то… Шо там їсти…» — це зі спогадів про Голодомор Олени Сидорівни Бабасюк, 1922 р. н., народилася в селі Кальня, сучасна Хмельницька область.

«Масово люди мерли, я ж вам кажу, шо масово-о-о. У хаті вони лежали чи тиждень, чи п’ять, а може, хто і десять, бо ніхто не заходив, ніхто не клопотався, де ж це Іван дівся, де це там Роман чи…. Ніхто не… Ото лежать, пока хтось нечайно… Сусіди — люди негодящі були нікуда. Усі слабі були», — згадує Оксана Семенівна Іртюга, 1927 р.н., с. Жданівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область.

Відео-історії свідків Голодомору дивіться за посиланням: https://cutt.ly/4EN3XGP.

Проєкт «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» втілюється за підтримки Українського культурного фонду.