Новорічні та різдвяні свята в Україні зазвичай є найбільш «пустим» часом для висвітлення важливих подій. Практично нема за що зачепитися, окрім очікувань. До найгіршого з них — очікування війни — у нас настільки звикли, що теми здорожчання продовольства і росту вартості комунальних послуг у свідомості більшості громадян посідають перші місця. А можливість вторгнення російських військ — десь там, двадцять перше. Така безпечність може дорого коштувати країні. Хоча б тому, що небезпека не очевидна.

ТРИ РАУНДИ МІЖНАРОДНИХ ПЕРЕГОВОРІВ

Починаючи з квітня минулого року, після розгортання поблизу українського кордону на постійній основі стотисячного військового угруповання «братської» держави, міжнародні відносини набули нової якості. Кремлівський шантаж цивілізованого світу у цих відносинах став незамінною складовою. А вимоги шантажистів, зрештою, набули форми ультиматуму про переділ сфер впливу у світі.

За весь минулий рік Захід, і передусім Північноатлантичний альянс та США, так і не спромоглися сформулювати спільну відповідь на погрози російського керівництва. А можливість беззубих санкцій у разі «подальшої ескалації» дій агресора, швидше, спровокувала і заохотила, ніж налякала, президента Росії.

Більше того, травнева очна зустріч Байдена і Путіна чітко продемонструвала, що шантаж вдався. Так тримати. І Кремль тримає. Принаймні, тримав до кінця 2021 року.

Якщо вірити американським джерелам, відносини з Росією у Вашингтоні одночасно курирують дві команди. Це команда Джейка Саллівана, радника президента США з питань національної безпеки, і команда державного секретаря Ентоні Блінкена. Обидва чиновники користуються однаковою підтримкою Джозефа Байдена, але їхні погляди на пріоритети у зовнішній політиці різняться. Блінкен вважає Росію головною загрозою для Сполучених Штатів, а Салліван вважає такою загрозою Китай. Майже рік у Білому домі домінувала думка Саллівана. Але після грудневого ультиматуму Путіна чаша терезів хитнулася, і зараз перемагає думка Блінкена.

Це проявилося, по-перше, у зміні риторики господаря Білого дому. Вона стала жорсткішою щодо Кремля, а обіцянки відповісти на «ескалацію» — рішучішими. Від розмови до розмови з Путіним по відеозв’язку конфронтаційний тон Байдена зростав. А в п’ятницю (у ніч із 30 на 31 грудня) спілкування обійшлося навіть без звичних реверансів. Байден віддав кілька розпоряджень, які дозволили міністрові оборони Ллойду Остіну привести в бойову готовність низку підрозділів спеціального призначення армії США в Європі. У той же час ударна група Шостого флоту — авіаносець «Гаррі Трумен» — залишилася у східній частині Середземномор’я. Щоб його ракети і літаки могли в разі конфлікту захистити південний фланг НАТО. І не дали можливості поширити російську агресію на все Чорне море.

На січень, як відомо, заплановані три раунди переговорів західних дипломатів з російськими. 10 січня відбудеться зустріч заступника держсекретаря США Ентоні Блінкена і заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Рябкова. Через день, 12 січня, після тривалої перерви, відновляться консультації по лінії Ради Російська Федерація — НАТО. А 13 січня пройдуть переговори з Росією з питань безпеки на платформі ОБСЄ. Навряд чи хтось зможе передбачити результат перемовин. Однак поділ світу на сфери впливу на жодному з трьох майданчиків не обговорюватиметься. Там буде торгівля з «другорядних питань». Одним з таких питань, вочевидь, стане українське.

ГОТОВНІСТЬ ДАТИ ВІДСІЧ — УМОВА УСПІХУ НА ПЕРЕГОВОРАХ

Нашу країну небезпідставно зараз вважають передовим редутом Заходу в Європі. Сенс існування такого редуту полягає в тому, щоб стримувати наступаючого ворога і зберігати свої сили. Першу лінію окопів, на думку європейських і заокеанських стратегів, можна навіть на деякий час залишити. Забути про порушення міжнародного права, про Крим. Будь-яким способом замирити Донбас. Щоб спати спокійно, як висловився один депутат Бундестагу. Нам, живучи на передовій, з такою логікою погодитися не можна. Не можна залишати під владою окупантів мільйони українських громадян. Хоча Україну до подібного «компромісу» підштовхують і друзі, і вороги.

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба нагадав у твіттері, що «Україна вже майже вісім років захищається від триваючої російської агресії. Попри те, що не є членом НАТО. Ми здатні захищатися. Якщо Захід похитнеться і вибере умиротворення, ми все одно будемо захищати себе, своє право на існування і майбутнє». Ці слова адресовані, передусім, тим європейським політикам, які за рахунок України хочуть домогтися «нормалізації» відносин з Кремлем, прийнятних цін на природний газ, що поставляється в Європу, а заодно розгорнути у величезній войовничій країні вигідний для себе бізнес.

Непоступливість передового редуту, певна річ, таких людей обурює. І на січневих переговорах вони зроблять усе, щоб умиротворити Путіна. От тільки притичина — цей діяч умиротворюватися аж ніяк не бажає. На щорічній пресконференції, яка відбулася 23 грудня, Путін, відповідаючи на запитання кореспондента Sky News, відмовився гарантувати, що Росія не нападе на Україну. Але якби він і дав гарантії, хто б йому повірив? Єдиною гарантією ненападу, як уже мовилося, є готовність українців воювати.

Слід сподіватися, що саме про готовність дати відсіч агресору 2 січня в телефонній розмові розповів президентові Байдену глава нашої держави. А якщо не розповів, то є можливість повідомити про таку готовність не тільки США, а й усіх — на єдиному майданчику для переговорів, де 13 січня буде представлена Україна. В ОБСЄ. Щоб це почули представники країни-агресора і всі її сателітів. Ті, хто голосує в ООН та в інших міжнародних організаціях за вказівкою Москви. А також представники країн, які з різних причин відмовляються продавати зброю Україні.

І останнє. Впродовж усього минулого року про нашу безпеку в Європі і за кордоном часто говорили за нашою спиною. Результати доводили до відома українського керівництва постфактум. Січень 2022-го, сподіватимемося, стане місяцем, коли слова «Нічого про Україну без України» перестануть бути лише гаслом.